Полудня житель до нас у вигнанні значення. Олександр Пушкін, поема «Цигани

Цигани шумною натовпом За Бессарабії кочують. Вони сьогодні над річкою В наметах подертих ночують. Як вільність, весел їх нічліг І мирний сон під небесами; Між колесами возів, Полузавешанних килимами, Горить вогонь; сім'я кругом Готує вечерю; в чистому полі Пасуться коні; за шатром Ручний ведмідь лежить на волі. Все живо посеред степів: Турботи мирні сімей, Готових з ранку в шлях недальніх, І пісні дружин, і крик дітей, І дзвін похідної ковадла. Але ось на табір кочовий Сходить сонне мовчання, І чутно в тиші степової Лише гавкіт собак та коней іржання. Вогні всюди погашені, Спокійно все, місяць сяє Одна з небесної висоти І тихий табір осяває. У наметі одному старий не спить; Він перед вугіллям сидить, Зігрітий їх останнім жаром, І в поле далеке дивиться, Нічним оповиті парою. Його молоденька дочка Пішла гуляти в пустельному полі. Вона звикла до жвавої волі, вона прийде; але ось вже ніч, І скоро місяць вже покине Небес далеких хмари, - Земфіри немає як немає; і холоне Убогий вечерю старого. Але ось вона; за нею слідом Степом юнак поспішає; Циганові зовсім він невідомий. «Батько мій, - діва каже, - Веду я гостя; за курганом Його в пустелі я знайшла І в табір на ніч зазвала. Він хоче бути як ми циганом; Його переслідує закон, Але я йому подругою буду його звуть Алеко - він готовий йти за мною усюди ». Старий Я радий. Залишся до ранку Під покровом нашого намету Або пробудити у нас і частці, Як ти захочеш. Я готовий З тобою ділити і хліб і дах. Будь наш - звикни до нашої долі, що бродять бідності і волі - А завтра з ранкової зорею В одній возі ми поїдемо; Прийміть за промисел будь: Залізо куй - иль пісні співай І сели обходи з ведмедем. Алеко Я залишаюся. Земфіра Він буде мій: Хто ж від мене його віджене? Але пізно ... місяць молодий Зайшов; поля покриті імлою, І сон мене мимоволі хилить .. Світло. Старий тихенько бродить Навколо мовчазного шатра. «Вставай, Земфіра: сонце сходить, Прокинься, мій гість! пора, пора! .. Залиште, діти, ложе млості! .. »І з шумом висипав народ; Намети розібрані; вози Чи готові вирушити в похід. Все разом зрушила - і ось Натовп валить в порожніх рівнинах. Осли в перекидних корзинах Дітей грають несуть; Чоловіки і брати, дружини, діви, І старий, і молодий услід йдуть; Крик, шум, циганські приспіви, Медведя рев, його ланцюгів Нетерпляче брязкання, лахміття яскравих строкатість, Дітей і старців нагота, Собак і гавкіт і завивання, Волинки говір, скрип возів, Все бідно, дико, все безладно, Але все так живо-неспокійно , Так чуже мертвих наших млостей, Так чуже цьому житті дозвільної, Як пісня рабів одноманітною! Понуро юнак дивився цих руїн рівнину І смутку таємну причину Тлумачити собі не смів. З ним чорноока Земфіра, Тепер він вільний житель світу, І сонце весело над ним Полуденної красою блищить; Що ж серце юнака тріпоче? Який турботою він млоїмо? Пташка Божа не знає Ні турботи, ні праці; Метушливо НЕ звиває довговічність гнізда; У боргу ніч на гілці дрімає; Сонце червоне зійде, Пташка гласу бога дослухається, Стрепенеться і співає. За навесні, красою природи, Літо спекотне пройде - І туман і негоду Осінь пізня несе: Людям нудно, людям горе; Пташка в віддалені країни, В теплий край, за синє море Летить до весни. Подібно пташці безтурботним І він, вигнанець перелітний, Гнізда надійного не знав І ні до чого не звикав. Йому всюди була дорога, Скрізь була ночівлі покров; Прокинувшись вранці, свій день Він віддавав на волю бога, І життя не могла тривога Збентежити його серцево лінь. Його часом чарівної слави Маніла далека зірка; Несподівано розкіш і забави До нього були іноді; Над самотньою головою І грім нерідко гуркотів; Але він безтурботно під грозою І в відро ясне дрімав. І жив, не визнаючи влади Долі підступної і сліпий; Але боже! як грали пристрасті Його слухняною душею! З яким хвилюванням кипіли У його змученої грудях! Давно ль, на довго ль усмірелі? Вони прокинуться: постривай! Земфіра Скажи, мій друг: ти не шкодуєш Про те, що кинув назавжди? Алеко Що ж кинув я? Земфіра Ти розумієш: Людей вітчизни, міста. Алеко Про що жаліти? Коли б ти знала, коли б ти уявляла Неволю задушливих міст! Там люди, в купах за огорожею, Чи не дихають ранкової прохолодою, Ні весняним запахом луків; Любові соромляться, думки женуть, Торгують волею своєї, Глави перед ідолами хилять І просять грошей та ланцюгів. Що кинув я? Зрад волненье, звичаїв вирок, Натовпи шалений гоненье Або блискучий ганьба. Земфіра Але там величезні палати, Там різнокольорові килими, Там гри, гучні бенкети, Убори дев там такі багаті! .. Алеко Що шум веселий міських? Де немає любові, там немає веселий. А діви ... Як ти краще їх І без нарядів дорогих, Без перлів, без намист! Чи не змінися, мій ніжний друг! А я ... одне моє желанье З тобою ділити любов, дозвілля І добровільне вигнання! Старий Ти любиш нас, хоч і народжений Серед багатого народу. Але не завжди мила свобода Тому, хто до млості пріучён. Між нами є одне переказ: Царем колись засланий був до нас у вигнанні. (Я раніше знав, але забув Його мудроване прізвисько.) Він був уже літами старий, Але молодий і живий душею незлобно - Мав він пісень чудовий дар І голос, шуму вод подібний - І полюбили всі його, І жив він на берегах Дунаю, Чи не ображаючи нікого, Людей розповідями полон; Чи не розумів він нічого, І слабкий і боязкий був, як діти; Чужі люди за нього Звірів і риб ловили в мережі; Як мерзла швидка річка І зимові вихори вирували, пухнастий шкірою покривали Вони святого старого; Але він до турбот життя бідної Звикнути ніколи не міг; Поневірявся він висохлий, блідий, Він говорив, що гнівний бог Його карав за злочин ... Він чекав: чи прийде избавленье. І все нещасний тужив, Блукаючи по берегах Дунаю, Та гіркі сльози проливав, Свій дальній град згадуючи, І заповідав він, помираючи, Щоб на південь перенесли Його сумують кістки, І смертю - чужої того краю Чи не заспокоєні гості! Алеко Так ось доля твоїх синів, Про Рим, про гучна держава! .. Співак любові, співак богів, Скажи мені, що таке слава? Могильний гул, хвалебний глас, З роду в пологи звук біжить? Або під покровом димної Цигана дикого розповідь? Минуло два літа. Так само бродять Цигани мирною натовпом; Скрізь і раніше знаходять Гостинність і спокій. Знехтувавши кайдани просвещенья, Алеко вільний, як вони; Він без турбот і жалю Веде кочують дні. Все той же він; сім'я все та ж; Він, колишніх років не пам'ятаючи навіть, До буттю циганського звик. Він любить їх нічлігів сіни, І захват вічної ліні, І бідний, звучний їх мову. Ведмідь, утікач рідної барлогу, Кошлатий гість його шатра, В селищах, уздовж степової дороги, Поблизу молдуванських двору Перед натовпом обережною І тяжко танцює, і реве, І ланцюг докучного гризе; На посох опершись дорожній, Старий ліниво в бубни б'є, Алеко з пеньем звіра водить, Земфіра поселян обходить І данину їх вільну бере. Настане ніч; вони всі троє Варять ніжаться пшоно; Старий заснув - і все в спокої ... В наметі і тихо і темно. Старий на весняному сонці гріє Уж остигаючу кров; У люльки дочка співає любов. Алеко дослухається і блідне. Земфіра Старий чоловік, грізний чоловік, Ріж мене, пали мене: Я тверда; не боюся Ні ножа, ні вогню. Ненавиджу тебе, Зневажаю тебе; Я іншого люблю, Вмираю любя. Алеко Мовчи. Мені спів набридло, Я диких пісень не люблю. Земфіра Не ​​любиш? мені яке діло! Я пісню для себе співаю. Ріж мене, пали мене; Не скажу нічого; Старий чоловік, грізний чоловік, Не пізнаєш його. Він свіже весни, Жаркіше літнього дня; Як він молодий і сміливий! Як він любить мене! Як пестила його Я в нічній тиші! Як сміялися тоді Ми твоєї сивині! Алеко Мовчи, Земфіра! я задоволений ... Земфіра Так зрозумів пісню ти мою? Алеко Земфіра! Земфіра Ти сердитися вільний, Я пісню про тебе співаю. Іде й співає: Старий чоловік і ін. Старий Так, пам'ятаю, пам'ятаю - пісня ця Під час наше складена, Вже давно в забаву світла співає між людей вона. Кочуючи на степах, Її, бувало, в зимову ніч Моя співала Мариула, Перед вогнем хитаючи дочка. У розумі моєму минулого літа Час від часу темніше, темніше; Але заронити пісня ця Глибоко в пам'яті моїй. Все тихо; ніч. Місяцем прикрашений Лазурний півдня небокрай, Старий Земфірою пробуджений: «О мій батько! Алеко страшний. Послухай: крізь важкий сон І стогне, і плаче він ». Старий Не чіпай його. Бережи мовчання. Чув я російське переказ: Тепер Полунощной часом У сплячого тіснить дихання Домашній дух; перед зорею Іде він. Сиди зі мною. Земфіра Батько мій! шепоче він: Земфіра! Старий Тебе він шукає і уві сні: Ти для нього дорожче світу. Земфіра Його любов осоружна мені. Мені нудно; серце волі просить - Вже я ... Але тихіше! чуєш? він Інше ім'я вимовляє ... Старий Чиє ім'я? Земфіра Чуєш? хрипкий стогін І скрегіт затятий! .. Як жахливо! .. Я розбуджу його ... Старий Даремно, Нічного духу не гони - Піде і сам ... Земфіра Він повернувся, Підвівся, кличе мене ... прокинувся - Іду до нього - прощай, засни. Алеко Де ти була? Земфіра З батьком сиділа. Якийсь дух тебе морив; Уві сні душа твоя терпіла муки завдано Йому ти мене лякав: Ти, сонний, скреготав зубами І кликав мене. Алеко Мені снилася ти. Я бачив, ніби між нами ... Я бачив страшні мрії! Земфіра Не ​​вір лукавим сновидінь. Алеко Ах, я не вірю нічому: Ні снам, ні солодким впевнено, Ні навіть серця твоєму. Старий Про що, безумець молодий, Про що зітхаєш ти повсякчас? Тут люди вільні, небо ясно, І дружини славляться красою. Не плач: туга тебе погубить. Алеко Батько, вона мене не любить. Старий Утішся, один: вона дитя. Твоє зневіру нерозважливо: Ти любиш гірко і важко, А серце жіноче - жартома. Поглянь: під віддаленим склепінням Гуляє вільна місяць; На всю природу мимохідь Так само сяйво ллє вона. Загляне в хмару будь-яке, Його так пишно осяє - І ось - вже перейшла в інше; І то недовго відвідає. Хто місце в небі їй вкаже, промовив: там зупинися! Хто серця юної діви скаже: Люби одне, що не змінися? Утішся. Алеко Як вона любила! Як ніжно схиляючись до мене, Вона в пустельній тиші Годинники нічні проводила! Веселощів дитячого сповнена, Як часто милим лепетання Іль п'янким поцілунком! Мою замисленість вона В хвилину розігнати вміла! .. І що ж? Земфіра невірна! Моя Земфіра охолола! ... Старий Послухай: розповім тобі Я повість про самого себе. Давно, давно, коли Дунаю Чи не погрожував ще москаль - (Ось бачиш, я пригадую, Алеко, стару печаль.) Тоді боялися ми султана; А правил паша З високих веж - Я молодий був; моя душа В той час радісно кипіла; І жодна в кучерях моїх Ще седінка НЕ ​​біліла, - Між красунь молодих Одна була ... і довго нею, Як сонцем, милувався я, І нарешті назвав моєю ... Ах, швидко молодість моя Зіркою епілепсію майнула! Але ти, пора любові, минула Ще швидше: тільки рік Мене любила Мариула. Одного разу поблизу Кагульское вод Ми чужий табір зустріли; Цигани ті, свої намети Розбивши поблизу наших у гори, Дві ночі разом ночували. Вони пішли на третю ніч, - І, брося маленьку дочку, Пішла за ними Мариула. Я мирно спав; зоря блиснула; Прокинувся я, подруги немає! Шукаю, кличу - пропав і слід. Сумуючи, плакала Земфіра, І я заплакав - з цього часу пост мені все діви світу; Між ними ніколи мій погляд Чи не вибирав собі подруги, І самотні дозвілля Вже ні з ким я не ділив. Алеко Так як же ти не поспішив Негайно услід невдячної І хижакам і їй підступної Кинджала в серце не встромив? Старий До чого? вольнее птиці младость; Хто в силах утримати любов? Чредою всім дається радість; Що було, то не буде знову. Алеко Я не такий. Ні, я не сперечаючись Від прав моїх не відмовлюся! Або хоч помстою наслажусь. О ні! коли б над безоднею моря Знайшов я сплячого ворога, Клянуся, і тут моя нога Чи не пощадила б лиходія; Я в хвилі моря, що не бліднучи, І беззахисного б штовхнув; Раптовий жах пробудження Лютим сміхом дорікнув, І довго мені його паденья Смешон і солодкий був би гул. Молодий циган Ще одне ... одне лобзанье ... Земфіра Пора: мій чоловік ревнивий і зол. Циган Одне ... але частці! .. на прощання. Земфіра Прощай, поки не прийшов. Циган Скажи - коли ж знову побачення? Земфіра Сьогодні, як зайде місяць, Там, за курганом над могилою ... Циган Обдурить! не спаде вона! Земфіра Ось він! біжи! .. Прийду, мій милий. Алеко спить. У його розумі Бачення неясне грає; Він, з криком прокинувшись у темряві, Ревниво руку простягає; Але обробелая рука Покрови хладние вистачає - Його подруга далека ... Він з трепетом підвівся і дослухається ... Все тихо - страх його обіймає, По ньому течуть і жар і хлад; Встає він, з намету виходить, Навколо возів, жахливий, бродить; Спокійно все; поля мовчать; темно; місяць зайшла в тумани, Трохи видніється зірок невірне світло, Трохи по росі помітний слід Веде за віддалені кургани: Нетерпляче він йде, Куди зловісний слід веде. Могила на краю дороги Вдалині біліє перед ним ... Туди слабшає ноги волочили, передчуттям млоїмо, тремтять уста, тремтять коліна, Йде ... і раптом ... иль це сон? Раптом бачить близькі дві тіні І близькою шепіт чує він - Над знеславленої могилою. 1-й голос Пора ... 2-й голос Чекай ... 1-й голос Пора, мій милий. 2-й голос Ні, ні, постій, дочекаємося дня. 1-й голос Вже пізно. 2-й голос Як ти боязко любиш. Хвилину! 1-й голос Ти мене погубиш. 2-й голос Хвилину! 1-й голос Якщо без мене Прокинеться чоловік? .. Алеко Прокинувся я. Куди ви! не поспішайте обидва; Вам добре і тут біля труни. Земфіра Мій друг, біжи, біжи ... Алеко Стривай! Куди, красень молодий? Лежи! Встромляє в нього ніж.Земфіра Алеко! Циган Вмираю ... Земфіра Алеко, ти вб'єш його! Поглянь: ти весь окропити кров'ю! О, що ти зробив? Алеко Нічого. Тепер дихай його любов'ю. Земфіра Ні, годі, не боюся тебе! - Твої погрози зневажаю, Твоє вбивство проклинаю ... Алеко Помри ж і ти! Вражає її. Земфіра Помру люблячи ... Схід, денницею осяяний, Сяяв. Алеко за пагорбом, З ножем в руках, закривавлений Сидів на камені гробовому. Два трупа перед ним лежали; Вбивця страшний був особою. Цигани боязко оточували Його стривоженій натовпом. Могилу осторонь копали. Йшли дружини скорботної низкою І в очі мертвих цілували. Старий батько один сидів І на загиблу дивився В німому бездіяльності печалі; Підняли трупи, понесли І в лоно хладное землі Подружжя младую поклали. Алеко видали дивився На все ... коли ж їх закрили останню жменю земної, Він мовчки, повільно схилився І з каменю на траву звалився. Тоді старий, наближаючись, річок: «Залиш нас, горда людина! Ми дикі; немає у нас законів, Ми не терзає, що не стратимо - Не потрібно крові нам і стогонів - Але жити з убивцею не хочемо ... Ти не народжений для дикої частки, Ти для себе лише хочеш волі; Жахливий нам твій буде глас: Ми боязкі і добрі душею, Ти злий і сміливий - залиш ж нас, Прости, хай буде мир з тобою ». Сказав - і шумною натовпом Піднявся табір кочовий З долини страшного ночівлі. І скоро все в дали степової скор; лише одна віз, Убогим крита килимом, Стояла в поле роковому. Так іноді перед зимою, Туманною, ранкової часом, Коли Підіймає з полів Станиця пізніх журавлів І з криком вдалину на південь мчить, пронизаний згубним свинцем Один сумно залишається, Повиснувши пораненим крилом. Настала ніч: в возі темної Вогню ніхто не розклав, ніхто під кришею підйомної До ранку сном не спочив. ЕПІЛОГ Чарівної силою співи В туманною пам'яті моїй Так пожвавлюються бачення Те світлих, то сумних днів. У країні, де довго, довго лайки Жахливий гул не замовкав, Де наказові межі, Де старий наш орел двоголовий Ще шумить минулого славою, Зустрічав я посеред степів Над рубежами стародавніх станів Вози мирні Циганов, Смиренно вольності дітей. За їх ледачими юрбами У пустелях часто я бродив, Просту їжу їх ділив І засипав перед їх вогнями. У походах повільних любив Їх пісень радісні гули - І довго милою Маріули Я ім'я ніжне твердив. Але щастя немає і між вами, Природи бідні сини! .. І під іздрав шатрами Живуть болісні сни, І ваші сіни кочові У пустелях не спаслися від бід, І всюди фатальні, І від доль захисту немає.

Цигани шумною натовпом За Бессарабії кочують. Вони сьогодні над річкою В наметах подертих ночують. Як вільність, весел їх нічліг І мирний сон під небесами. Між колесами возів, Полузавешанних килимами, Горить вогонь; сім'я кругом Готує вечерю; в чистому полі Пасуться коні; за шатром Ручний ведмідь лежить на волі. Все живо посеред степів: Турботи мирні сімей, Готових з ранку в шлях недальніх, І пісні дружин, і крик дітей, І дзвін похідної ковадла. Але ось на табір кочовий Сходить сонне мовчання, І чутно в тиші степової Лише гавкіт собак та коней іржання. Вогні всюди погашені, Спокійно все, місяць сяє Одна з небесної висоти І тихий табір осяває. У наметі одному старий не спить; Він перед вугіллям сидить, Зігрітий їх останнім жаром, І в поле віддалене дивиться, Нічним вкрите паром. Його молоденька дочка Пішла гуляти в пустельному полі. Вона звикла до жвавої волі, вона прийде: але ось вже ніч, І скоро місяць вже покине Небес далеких хмари; Земфіри немає як немає, і холоне Убогий вечерю старого. Але ось вона. За нею слідом Степом юнак поспішає; Циганові зовсім він невідомий. «Батько мій, - діва каже, - Веду я гостя: за курганом Його в пустелі я знайшла І в табір на' ніч зазвала. Він хоче бути, як ми, циганом; Його переслідує закон, Але я йому подругою буду. Його звуть Алеко; він готовий йти за мною усюди ». Старий Я радий. Залишся до ранку Під покровом нашого намету Або пробудити у нас і частці, Як ти захочеш. Я готовий З тобою ділити і хліб і дах. Будь наш, звикни до нашої долі, що бродять бідності і волі; А завтра з ранковою зорею В одній возі ми поїдемо; Прийміть за промисел будь: Залізо куй иль пісні співай І села обходи з ведмедем. Алеко Я залишаюся. Земфіра Він буде мій: Хто ж від мене його віджене? Але пізно ... місяць молодий Зайшов; поля покриті імлою, І сон мене мимоволі хилить ... ____ Світло. Старий тихенько бродить Навколо мовчазного шатра. «Вставай, Земфіра: сонце сходить, Прокинься, мій гість, пора, пора! Залиште, діти, ложе млості ». І з шумом висипав народ, Намети розібрані, вози Чи готові вирушити в похід; Все разом зрушила: і ось Натовп валить в порожніх рівнинах. Осли в перекидних корзинах Дітей грають несуть; Чоловіки і брати, дружини, діви, І старий, і молодий услід йдуть; Крик, шум, циганські приспіви, Медведя рев, його ланцюгів Нетерпляче брязкання, лахміття яскравих строкатість, Дітей і старців нагота, Собак і гавкіт, і завивання, Волинки говір, скрип возів - Все бідно, дико, все безладно; Але все так живо-непокойно, Так чуже мертвих наших млостей, Так чуже цьому житті дозвільної, Як пісня рабів одноманітною. ____ Сумно юнак дивився цих руїн рівнину І смутку таємну причину Тлумачити собі не смів. З ним чорноока Земфіра, Тепер він вільний житель світу, І сонце весело над ним Полуденної красою блищить; Що ж серце юнака тріпоче? Який турботою він млоїмо? Пташка Божа не знає Ні турботи, ні праці, клопітливих НЕ звиває довговічність гнізда, В боргу ніч на гілці дрімає; Сонце червоне зійде, Пташка гласу бога дослухається, Стрепенеться і співає. За навесні, красою природи, Літо спекотне пройде - І туман і негоду Осінь пізня несе: Людям нудно, людям горе; Пташка в далекі країни, В теплий край, за синє море Летить до весни. Подібно пташці безтурботним І він, вигнанець перелітний, Гнізда надійного не знав І ні до чого не звикав. Йому всюди була дорога, Скрізь була ночівлі покров; Прокинувшись вранці, свій день Він віддавав на волю бога, І в житті не могла тривога Збентежити його серцево лінь. Його часом чарівної слави Маніла далека зірка, несподівано розкіш і забави До нього були іноді; Над самотньою головою І грім нерідко гуркотів; Але він безтурботно під грозою І в відро ясне дрімав. І жив, не визнаючи влади Долі підступної і сліпий; Але боже, як грали пристрасті Його слухняною душею! З яким хвилюванням кипіли У його змученої грудях! Давно ль, надовго ль усмірелі? Вони прокинуться: постривай. ____ Земфіра Скажи, мій друг: ти не шкодуєш Про те, що кинув назавжди? Алеко Що ж кинув я? Земфіра Ти розумієш: Людей вітчизни, міста. Алеко Про що жаліти? Коли б ти знала. Коли б ти уявляла Неволю задушливих міст! Там люди в купах, за огорожею, Чи не дихають ранкової прохолодою, Ні весняним запахом луків; Любові соромляться, думки женуть, Торгують волею своєї, Глави перед ідолами хилять І просять грошей та ланцюгів. Що кинув я? Зрад волненье, звичаїв вирок, Натовпи шалений гоненье Або блискучий ганьба. Земфіра Але там величезні палати, Там різнокольорові килими, Там гри, гучні бенкети, Убори дев там такі багаті! Алеко Що шум веселий міських? Де немає любові, там немає веселий; А діви ... Як ти краще їх І без нарядів дорогих, Без перлів, без намист! Чи не змінися, мій ніжний друг! А я ... одне моє желанье З тобою ділити любов, дозвілля І добровільне вигнання. Старий Ти любиш нас, хоч і народжений Серед багатого народу; Але не завжди мила свобода Тому, хто до млості привчений. Між нами є одне переказ: Царем колись засланий був Полудня житель до нас у вигнанні. (Я раніше знав, але забув Його мудре прізвисько.) Він був уже літами старий, Але молодий і живий душею незлобно: Мав він пісень чудовий дар І голос, шуму вод подібний. І полюбили всі його, І жив він на берегах Дунаю, Чи не ображаючи нікого, Людей розповідями полон. Чи не розумів він нічого, І слабкий, і боязкий був, як діти; Чужі люди за нього Звірів і риб ловили в мережі; Як мерзла швидка річка І зимові вихори вирували, пухнастий шкірою покривали Вони святого старого; Але він до турбот життя бідної Звикнути ніколи не міг; Поневірявся він висохлий, блідий, Він говорив, що гнівний бог Його карав за злочин, Він чекав: чи прийде избавленье. І все нещасний тужив, Блукаючи по берегах Дунаю, Та гіркі сльози проливав, Свій дальній град згадуючи. І наказав він, помираючи, Щоб на південь перенесли Його сумують кістки, І смертю - чужої того краю - Чи не заспокоєні гості. Алеко Так ось доля твоїх синів, Про Рим, про гучна держава! Співак любові, співак богів, Скажи мені: що таке слава? Могильний гул, хвалебний глас, З роду в пологи звук біжить Або під покровом димної кущі Цигана дикого розповідь? ____ Минуло два літа. Так само бродять Цигани мирною натовпом; Скрізь і раніше знаходять Гостинність і спокій. Знехтувавши кайдани просвещенья, Алеко вільний, як вони; Він без турбот і жалю Веде кочують дні. Все той же він, сім'я все та ж; Він, колишніх років не пам'ятаючи навіть, До буттю циганського звик. Він любить їх нічлігів сіни, І захват вічної ліні, І бідний, звучний їх мову. Ведмідь, утікач рідної барлогу, Кошлатий гість його шатра, В селищах, уздовж степової дороги, Поблизу молдуванських двору Перед натовпом обережною І тяжко танцює, і реве, І ланцюг докучного гризе. На посох опершись дорожній, Старий ліниво в бубни б'є, Алеко з пеньем звіра водить, Земфіра поселян обходить І данину їх вільну бере; Настане ніч; вони всі троє Варять ніжаться пшоно; Старий заснув - і все в спокої ... В наметі і тихо, і темно. ____ Старий на весняному сонці гріє Уж остигаючу кров; У люльки дочка співає любов. Алеко дослухається і блідне. Земфіра Старий чоловік, грізний чоловік, Ріж мене, пали мене: Я тверда, не боюся Ні ножа, ні вогню. Ненавиджу тебе, Зневажаю тебе; Я іншого люблю, Вмираю любя. Алеко Мовчи. Мені спів набридло, Я диких пісень не люблю. Земфіра Не ​​любиш? мені яке діло! Я пісню для себе співаю. Ріж мене, пали мене; Не скажу нічого; Старий чоловік, грізний чоловік, Не пізнаєш його. Він свіже весни, Жаркіше літнього дня; Як він молодий і сміливий! Як він любить мене! Як пестила його Я в нічній тиші! Як сміялися тоді Ми твоєї сивині! Алеко Мовчи, Земфіра, я задоволений ... Земфіра Так зрозумів пісню ти мою? Алеко Земфіра! .. Земфіра Ти сердитися вільний, Я пісню про тебе співаю. (Виходить і співає: Старий чоловік і ін. ) Старий Так, пам'ятаю, пам'ятаю: пісня ця Під час наше складена. Уже давно в забаву світла Співається меж людей вона. Кочуючи на степах Кагула, Її, бувало, в зимову ніч Моя співала Мариула, Перед вогнем хитаючи дочка. В своїм серці минулого літа Час від часу темніше, темніше; Але заронити пісня ця Глибоко в пам'яті моїй. ____ Все тихо; ніч; місяцем прикрашений Лазурний півдня небокрай, Старий Земфірою пробуджений: «О мій батько, Алеко страшний: Послухай, крізь важкий сон І стогне, і плаче він». Старий Не чіпай його, бережи мовчання. Чув я російське переказ: Тепер Полунощной часом У сплячого тіснить дихання Домашній дух; перед зорею Іде він. Сиди зі мною. Земфіра Батько мій! шепоче він: «Земфіра!» Старий Тебе він шукає і уві сні: Ти для нього дорожче світу. Земфіра Його любов осоружна мені, Мені нудно, серце волі просить, Уж я ... але тихіше! чуєш? він Інше ім'я вимовляє ... Старий Чиє ім'я? Земфіра Чуєш? хрипкий стогін І скрегіт затятий! .. Як жахливо! Я розбуджу його. Старий Даремно, Нічного духу не гони; Піде і сам. Земфіра Він повернувся, Підвівся; кличе мене; прокинувся. Іду до нього. - Прощай, засни. Алеко Де ти була? Земфіра З батьком сиділа. Якийсь дух тебе морив, Уві сні душа твоя терпіла муки. Ти мене лякав: Ти, сонний, скреготав зубами І кликав мене. Алеко Мені снилася ти. Я бачив, ніби між нами ... Я бачив страшні мрії. Земфіра Не ​​вір лукавим сновидінь. Алеко Ах, я не вірю нічому: Ні снам, ні солодким впевнено, Ні навіть серця твоєму. ____ Старий Про що, безумець молодий, Про що зітхаєш ти повсякчас? Тут люди вільні, небо ясно, І дружини славляться красою. Не плач: туга тебе погубить. Алеко Батько, вона мене не любить. Старий Утішся, один; вона дитя, Твоє зневіру нерозважливо: Ти любиш гірко і важко, А серце жіноче жартома. Поглянь: під віддаленим склепінням Гуляє вільна місяць; На всю природу мимохідь Так само сяйво ллє вона. Загляне в хмару будь-яке, Його так пишно осяє, І ось - вже перейшла в інше І то недовго відвідає. Хто місце в небі їй вкаже, промовив: там зупинися! Хто серця юної діви скаже: Люби одне, що не змінися? Утішся! Алеко Як вона любила! Як ніжно, схиляючись до мене, Вона в пустельній тиші Годинники нічні проводила! Веселощів дитячого сповнена, Як часто милим лепетання Іль п'янким поцілунком! Мою замисленість вона В хвилину розігнати вміла! І що ж? Земфіра невірна! Моя Земфіра охолола. Старий Послухай: розповім тобі Я повість про самого себе. Давно, давно, коли Дунаю Чи не погрожував ще москаль (Ось бачиш: я пригадую, Алеко, стару печаль) - Тоді боялися ми султана; А правил Буджак паша З високих веж Аккермана - Я молодий був; моя душа В той час радісно кипіла, І жодна в кучерях моїх Ще седінка НЕ ​​біліла; Між красунь молодих Одна була ... і довго нею, Як сонцем, милувався я І нарешті назвав моєю. Ах, швидко молодість моя Зіркою епілепсію майнула! Але ти, пора любові, минула Ще швидше: тільки рік Мене любила Мариула. Одного разу поблизу Кагульское вод Ми чужий табір зустріли; Цигани ті, свої намети Розбивши поблизу наших у гори, Дві ночі разом ночували. Вони пішли на третю ніч, І, брося маленьку дочку, Пішла за ними Мариула. Я мирно спав; зоря блиснула; Прокинувся я: подруги немає! Шукаю, кличу - пропав і слід. Сумуючи, плакала Земфіра, І я заплакав! .. з цих пір пост мені все діви світу; Між ними ніколи мій погляд Чи не вибирав собі подруги, І самотні дозвілля Вже ні з ким я не ділив. Алеко Так як же ти не поспішив Негайно услід невдячної І хижакам і їй, підступній, Кинджал в серце не встромив? Старий До чого? вольнее птиці младость. Хто в силах утримати любов? Чредою всім дається радість; Що було, то не буде знову. Алеко Я не такий. Ні, я, не сперечаючись, Від прав моїх не відмовлюся; Або хоч помстою наслажусь. О ні! коли б над безоднею моря Знайшов я сплячого ворога, Клянуся, і тут моя нога Чи не пощадила б лиходія; Я в хвилі моря, що не бліднучи, І беззахисного б штовхнув; Раптовий жах пробудження Лютим сміхом дорікнув, І довго мені його паденья Смешон і солодкий був би гул. ____ Молодий циган Ще одне, одне лобзанье! Земфіра Пора: мій чоловік ревнивий і зол. Циган Одне ... але частці! на прощання. Земфіра Прощай, поки не прийшов. Циган Скажи - коли ж знову побачення? Земфіра Сьогодні; як зайде місяць, Там, за курганом над могилою ... Циган Обдурить! не прийде вона. Земфіра Біжи - ось він. Прийду, мій милий. ____ Алеко спить. У його розумі Бачення неясне грає; Він, з криком прокинувшись у темряві, Ревниво руку простягає; Але обробелая рука Покрови хладние вистачає - Його подруга далека ... Він з трепетом підвівся і дослухається ... Все тихо: страх його обіймає, По ньому течуть і жар і хлад; Встає він, з намету виходить, Навколо возів, жахливий, бродить; Спокійно все; поля мовчать; темно; місяць зайшла в тумани, Трохи видніється зірок невірне світло, Трохи по росі помітний слід Веде за віддалені кургани: Нетерпляче він йде, Куди зловісний слід веде. Могила на краю дороги Вдалині біліє перед ним, Туди слабшає ноги волочили, передчуттям млоїмо, тремтять уста, тремтять коліна, Йде ... і раптом ... иль це сон? Раптом бачить близькі дві тіні І близький шепіт чує він Над знеславленої могилою. 1-й голос Пора. 2-й голос Стривай! 1-й голос Пора, мій милий. 2-й голос Ні, ні! постій, дочекаємося дня. 1-й голос Вже пізно. 2-й голос Як ти боязко любиш. Хвилину! 1-й голос Ти мене погубиш. 2-й голос Хвилину! 1-й голос Якщо без мене Прокинеться чоловік ... Алеко Прокинувся я. Куди ви? не поспішайте обидва; Вам добре і тут біля труни. Земфіра Мій друг, біжи, біжи! Алеко Стривай! Куди, красень молодий? Лежи! (Встромляє в нього ніж.) Земфіра Алеко! Циган Вмираю! Земфіра Алеко! ти вб'єш його! Поглянь: ти весь окропити кров'ю! О, що ти зробив? Алеко Нічого. Тепер дихай його любов'ю. Земфіра Ні, годі, не боюся тебе, Твої погрози зневажаю, Твоє вбивство проклинаю. Алеко Помри ж і ти! (Вражає її.) Земфіра Помру люблячи. ____ Схід, денницею осяяний, Сяяв. Алеко за пагорбом, З ножем в руках, закривавлений Сидів на камені гробовому. Два трупа перед ним лежали; Вбивця страшний був особою; Цигани боязко оточували Його стривоженій натовпом; Могилу осторонь копали, Йшли дружини скорботної низкою І в очі мертвих цілували. Старий батько один сидів І на загиблу дивився В німому бездіяльності печалі; Підняли трупи, понесли І в лоно хладное землі Подружжя младую поклали. Алеко видали дивився На все. Коли ж їх закрили останню жменю земної, Він мовчки, повільно схилився І з каменю на траву звалився. Тоді старий, наближаючись, річок: «Залиш нас, горда людина! Ми дикі, немає у нас законів, Ми не терзає, що не стратимо, Не треба крові нам і стогонів; Але жити з убивцею не хочемо. Ти не народжений для дикої частки, ти для себе лише хочеш волі; Жахливий нам твій буде глас: Ми боязкі і добрі душею, Ти злий і сміливий; - залиш ж нас, Прости! нехай буде мир з тобою ». Сказав, і шумною натовпом Піднявся табір кочовий З долини страшного ночівлі, І скоро все в дали степової скор. Лише одна віз, Убогим крита килимом, Стояла в поле роковому. Так іноді перед зимою, Туманною, ранкової часом, Коли Підіймає з полів Станиця пізніх журавлів І з криком вдалину на південь мчить, Пронизаний згубним свинцем Один сумно залишається, Повиснувши пораненим крилом. Настала ніч; в возі темної Вогню ніхто не розклав, ніхто під кришею підйомної До ранку сном не спочив. ЕПІЛОГ Чарівної силою співи В туманною пам'яті моїй Так пожвавлюються бачення Те світлих, то сумних днів. У країні, де довго, довго лайки Жахливий гул не замовкав, Де наказові межі Стамбулу російська вказав, Де старий наш орел двоголовий Ще шумить минулого славою, Зустрічав я посеред степів Над рубежами стародавніх станів Вози мирні Циганов, Смиренно вольності дітей. За їх ледачими юрбами У пустелях часто я бродив, Просту їжу їх ділив І засипав перед їх вогнями. У походах повільних любив Їх пісень радісні гули - І довго милою Маріули Я ім'я ніжне твердив. Але щастя немає і між вами, Природи бідні сини! І під іздрав шатрами Живуть болісні сни, І ваші сіни кочові У пустелях не спаслися від бід, І всюди фатальні, І від доль захисту немає.

Цигани шумною натовпом
За Бессарабії кочують.
Вони сьогодні над річкою
У наметах подертих ночують.
Як вільність, весел їх нічліг
І мирний сон під небесами;
Між колесами возів,
Полузавешанних килимами,
Горить вогонь; сім'я кругом
Готує вечерю; в чистому полі
Пасуться коні; за шатром
Ручний ведмідь лежить на волі.
Все живо посеред степів:
Турботи мирні сімей,
Готових з ранку в шлях недальніх,
І пісні дружин, і крик дітей,
І дзвін похідної ковадла.
Але ось на табір кочовий
Сходить сонне мовчання,
І чутно в тиші степової
Лише гавкіт собак та коней іржання.
Вогні всюди погашені,
Спокійно все, місяць сяє
Одна з небесної висоти
І тихий табір осяває.
У наметі одному старий не спить;
Він перед вугіллям сидить,
Зігрітий їх останнім жаром,
І в поле далеке дивиться,
Нічним вкрите паром.
Його молоденька дочка
Пішла гуляти в пустельному полі.
Вона звикла до жвавої волі,
Вона прийде; але ось вже ніч,
І скоро місяць вже покине
Небес далеких хмари, -
Земфіри немає як немає; і холоне
Убогий вечерю старого.
Але ось вона; за нею слідом
По степу юнак поспішає;
Циганові зовсім він невідомий.
«Батько мій, - діва каже, -
Веду я гостя; за курганом
Його в пустелі я знайшла
І в табір на ніч зазвала.
Він хоче бути як ми циганом;
Його переслідує закон,
Але я йому подругою буд
Його звуть Алеко - він
Готовий йти за мною усюди ».

старий

Я радий. Залишся до ранку
Під покровом нашого намету
Або пробудити у нас і частці,
Як ти захочеш. Я готовий
З тобою ділити і хліб і дах.
Будь наш - звикни до нашої долі,
Бродить бідності і волі -
А завтра з ранковою зорею
В одній возі ми поїдемо;
Прийміть за промисел будь:
Залізо куй - иль пісні співай
І сели обходи з ведмедем.

Алеко

Я залишаюся.

Земфіра

Він буде мій:
Хто ж від мене його віджене?
Але пізно ... місяць молодий
зайшов; поля покриті імлою,
І сон мене мимоволі хилить ...

Світло. Старий тихенько бродить
Навколо мовчазного шатра.
«Вставай, Земфіра: сонце сходить,
Прокинься, мій гість! пора, пора! ..
Залиште, діти, ложе млості! .. »
І з шумом висипав народ;
Намети розібрані; вози
Чи готові вирушити в похід.
Все разом зрушила - і ось
Натовп валить в порожніх рівнинах.
Осли в перекидних кошиках
Дітей грають несуть;
Чоловіки і брати, дружини, діви,
І старий, і молодий услід йдуть;
Крик, шум, циганські приспіви,
Медведя рев, його ланцюгів
Нетерпляче брязкання,
Лахміття яскравих строкатість,
Дітей і старців нагота,
Собак і гавкіт і завивання,
Волинки говір, скрип возів,
Все бідно, дико, все безладно,
Але все так живо-неспокійно,
Так чуже мертвих наших млостей,
Так чуже цьому житті дозвільної,
Як пісня рабів одноманітною!

Понуро юнак дивився
На спорожніли рівнину
І смутку таємну причину
Витлумачити собі не смів.
З ним чорноока Земфіра,
Тепер він вільний житель світу,
І сонце весело над ним
Полуденної красою блищить;
Що ж серце юнака тріпоче?
Який турботою він млоїмо?
Пташка Божа не знає
Ні турботи, ні праці;
Метушливо НЕ звиває
Довговічного гнізда;
У боргу ніч на гілці дрімає;
Сонце червоне зійде,
Пташка гласу бога дослухається,
Стрепенеться і співає.
За навесні, красою природи,
Літо спекотне пройде -
І туман і негоду
Осінь пізня несе:
Людям нудно, людям горе;
Пташка в віддалені країни,
В теплий край, за синє море
Відлітає до весни.
Подібно пташці безтурботним
І він, вигнанець перелітний,
Гнізда надійного не знав
І ні до чого не звикав.
Йому всюди була дорога,
Скрізь була ночівлі покров;
Прокинувшись вранці, свій день
Він віддавав на волю бога,
І життя не могла тривога
Збентежити його сердечну лінь.
Його часом чарівної слави
Маніла далека зірка;
Несподівано розкіш і забави
До нього були іноді;
Над самотньою головою
І грім нерідко гуркотів;
Але він безтурботно під грозою
І в відро ясне дрімав.
І жив, не визнаючи влади
Долі підступної і сліпий;
Але боже! як грали пристрасті
Його слухняною душею!
З яким хвилюванням кипіли
У його змученої грудях!
Давно ль, на довго ль усмірелі?
Вони прокинуться: постривай!

Земфіра

Скажи, мій друг: ти не шкодуєш
Про те, що кинув на завжди?

Алеко

Що ж кинув я?

Земфіра

Ти розумієш:
Людей вітчизни, міста.

Алеко

Про що жаліти? Коли б ти знала,
Коли б ти уявляла
Неволю задушливих міст!
Там люди, в купах за огорожею,
Чи не дихають ранкової прохолодою,
Ні весняним запахом луків;
Любові соромляться, думки женуть,
Торгують волею своєї,
Глави перед ідолами хилять
І просять грошей та ланцюгів.
Що кинув я? Зрад волненье,
Звичаїв вирок,
Натовпи шалений гоненье
Або блискучий ганьба.

Земфіра

Але там величезні палати,
Там різнокольорові килими,
Там гри, гучні бенкети,
Убори дев там такі багаті! ..

Алеко

Що шум веселий міських?
Де немає любові, там немає веселий.
А діви ... Як ти краще їх
І без нарядів дорогих,
Без перлів, без намист!
Чи не змінися, мій ніжний друг!
А я ... одне моє желанье
З тобою ділити любов, дозвілля
І добровільне вигнання!

старий

Ти любиш нас, хоч і народжений
Серед багатого народу.
Але не завжди мила свобода
Тому, хто до млості привчений.
Між нами є одне переказ:
Царем колись засланий був
Полудня житель до нас у вигнанні.
(Я раніше знав, але забув
Його мудре прізвисько.)
Він був уже літами старий,
Але молодий і живий душею незлобно -
Мав він пісень чудовий дар
І голос, шуму вод подібний -
І полюбили всі його,
І жив він на берегах Дунаю,
Чи не ображаючи нікого,
Людей розповідями полон;
Чи не розумів він нічого,
І слабкий і боязкий був, як діти;
Чужі люди за нього
Звірів і риб ловили в мережі;
Як мерзла швидка річка
І зимові вихори вирували,
Пухнастою шкірою покривали
Вони святого старого;
Але він до турбот життя бідної
Звикнути ніколи не міг;
Поневірявся він висохлий, блідий,
Він говорив, що гнівний бог
Його карав за злочин ...
Він чекав: чи прийде избавленье.
І все нещасний тужив,
Блукаючи по берегах Дунаю,
Так гіркі сльози проливав,
Свій дальній град згадуючи,
І наказав він, помираючи,
Щоб на південь перенесли
Його сумують кістки,
І смертю - чужої того краю
Чи не заспокоєні гості!

Алеко

Так ось доля твоїх синів,
Про Рим, про гучна держава! ..
Співак любові, співак богів,
Скажи мені, що таке слава?
Могильний гул, хвалебний глас,
З роду в пологи звук біжить?
Або під покровом димної кущі
Цигана дикого розповідь?

Минуло два літа. Так само бродять
Цигани мирною натовпом;
Скрізь і раніше знаходять
Гостинність і спокій.
Знехтувавши кайдани просвещенья,
Алеко вільний, як вони;
Він без турбот в сожаленья
Веде кочують дні.
Все той же він; сім'я все та ж;
Він, колишніх років не пам'ятаючи навіть,
До буттю циганського звик.
Він любить їх нічлігів сіни,
І захват вічної ліні,
І бідний, звучний їх мову.
Ведмідь, утікач рідної барлогу,
Кошлатий гість його шатра,
У селищах, уздовж степової дороги,
Поблизу молдуванських двору
Перед натовпом обережною
І тяжко танцює, і реве,
І ланцюг докучного гризе;
На посох опершись дорожній,
Старий ліниво в бубни б'є,
Алеко з пеньем звіра водить,
Земфіра поселян обходить
І данину їх вільну бере.
Настане ніч; вони всі троє
Варять ніжаться пшоно;
Старий заснув - і все в спокої ...
У наметі і тихо і темно.

Старий на весняному сонці гріє
Вже остигаючу кров;
У люльки дочка співає любов.
Алеко дослухається і блідне.

Земфіра

Старий чоловік, грізний чоловік,
Ріж мене, пали мене:
Я тверда; не боюся
Ні ножа, ні вогню.
Ненавиджу тебе,
Зневажаю тебе;
Я іншого люблю,
Вмираю любя.

Алеко

Мовчи. Мені спів набридло,
Я диких пісень не люблю.

Земфіра

Не любиш? мені яке діло!
Я пісню для себе співаю.
Ріж мене, пали мене;
Не скажу нічого;
Старий чоловік, грізний чоловік,
Не впізнаєш його.
Він свіже весни,
Спекотніше літнього дня;
Як він молодий і сміливий!
Як він любить мене!
Як пестила його
Я в нічній тиші!
Як сміялися тоді
Ми твоєї сивині!

Алеко

Мовчи, Земфіра! я задоволений…

Земфіра

Так зрозумів пісню ти мою?

Алеко

Земфіра

Ти сердитися вільний,
Я пісню про тебе співаю.

Іде й співає: Старий чоловік і ін.

старий

Так, пам'ятаю, пам'ятаю - пісня ця
Під час наше складена,
Уже давно в забаву світла
Співається між людей вона.
Кочуючи на степах Кагула,
Її, бувало, в зимову ніч
Моя співала Мариула,
Перед вогнем хитаючи дочка.
В своїм серці минулого літа
Час від часу темніше, темніше;
Але заронити пісня ця
Глибоко в пам'яті моїй.

Все тихо; ніч. місяцем прикрашений
Лазурний півдня небокрай,
Старий Земфірою пробуджений:
«Про мій батько! Алеко страшний.
Послухай: крізь важкий сон
І стогне, і плаче він ».

старий

Не чіпай його. Бережи мовчання.
Чув я російське переказ:
Тепер Полунощной часом
У сплячого тіснить дихання
Домашній дух; перед зорею
Іде він. Сиди зі мною.

Земфіра

Батько мій! шепоче він: Земфіра!

старий

Тебе він шукає і уві сні:
Ти для нього дорожче світу.

Земфіра

Його любов осоружна мені.
Мені нудно; серце волі просить -
Вже я ... Але тихіше! чуєш? він
Інше ім'я вимовляє ...

старий

Земфіра

Чуєш? хрипкий стогін
І скрегіт затятий! .. Як жахливо! ..
Я розбуджу його ...

старий

даремно,
Нічного духу не гони -
Піде і сам ...

Земфіра

Він повернувся,
Підвівся, кличе мене ... прокинувся -
Іду до нього - прощай, засни.

Алеко

Де ти була?

Земфіра

З батьком сиділа.
Якийсь дух тебе морив;
Уві сні душа твоя терпіла
муки; ти мене лякав:
Ти, сонний, скреготав зубами
І кликав мене.

Алеко

Мені снилася ти.
Я бачив, ніби між нами ...
Я бачив страшні мрії!

Земфіра

Не вір лукавим сновидінь.

Алеко

Ах, я не вірю нічому:
Ні снам, ні солодким впевнено,
Ні навіть серця твоєму.

старий

Про що, безумець молодий,
Про що зітхаєш ти повсякчас?
Тут люди вільні, небо ясно,
І дружини славляться красою.
Не плач: туга тебе погубить.

Алеко

Батько, вона мене не любить.

старий

Утішся, один: вона дитя.
Твоє зневіру нерозважливо:
Ти любиш гірко і важко,
А серце жіноче - жартома.
Поглянь: під віддаленим склепінням
Гуляє вільна місяць;
На всю природу мимохідь
Так само сяйво ллє вона.
Загляне в хмару будь-яке,
Його так пишно осяє -
І ось - вже перейшла в інше;
І то недовго відвідає.
Хто місце в небі їй вкаже,
Промовив: там зупинися!
Хто серця юної діви скаже:
Люби одне, що не змінися?
Утішся.

Алеко

Як вона любила!
Як ніжно схиляючись до мене,
Вона в пустельній тиші
Годинники нічні проводила!
Веселощів дитячого сповнена,
Як часто милим лепетання
Іль п'янким поцілунком!
Мою замисленість вона
У хвилину розігнати вміла! ..
І що ж? Земфіра невірна!
Моя Земфіра охолола! ...

старий

Послухай: розповім тобі
Я повість про самого себе.
Давно, давно, коли Дунаю
Чи не погрожував ще москаль -
(Ось бачиш, я пригадую,
Алеко, стару печаль.)
Тоді боялися ми султана;
А правил Буджак паша
З високих веж Аккермана -
Я молодий був; моя душа
У той час радісно кипіла;
І жодна в кучерях моїх
Ще седінка НЕ ​​біліла, -
Між красунь молодих
Одна була ... і довго нею,
Як сонцем, милувався я,
І нарешті назвав моєю ...
Ах, швидко молодість моя
Зіркою епілепсію майнула!
Але ти, пора любові, минула
Ще швидше: тільки рік
Мене любила Мариула.
Одного разу поблизу Кагульское вод
Ми чужий табір зустріли;
Цигани ті, свої намети
Розбивши поблизу наших у гори,
Дві ночі разом ночували.
Вони пішли на третю ніч, -
І, брося маленьку дочку,
Пішла за ними Мариула.
Я мирно спав; зоря блиснула;
Прокинувся я, подруги немає!
Шукаю, кличу - пропав і слід.
Сумуючи, плакала Земфіра,
І я заплакав - з цього часу
Пости мені все діви світу;
Між ними ніколи мій погляд
Чи не вибирав собі подруги,
І самотні дозвілля
Вже ні з ким я не ділив.

Алеко

Так як же ти не поспішив
Негайно услід невдячної
І хижакам і їй підступної
Кинджала в серце не встромив?

старий

До чого? вольнее птиці младость;
Хто в силах утримати любов?
Чредою всім дається радість;
Що було, то не буде знову.

Алеко

Я не такий. Ні, я не сперечаючись
Від прав моїх не відмовлюся!
Або хоч помстою наслажусь.
О ні! коли б над безоднею моря
Знайшов я сплячого ворога,
Клянуся, і тут моя нога
Чи не пощадила б лиходія;
Я в хвилі моря, що не бліднучи,
І беззахисного б штовхнув;
Раптовий жах пробудження
Лютим сміхом дорікнув,
І довго мені його паденья
Смішний і солодкий був би гул.

молодий циган

Ще одне ... одне лобзанье ...

Земфіра

Пора: мій чоловік ревнивий і зол.

циган

Одне ... але не частці! .. на прощання.

Земфіра

Прощай, поки не прийшов.

циган

Скажи - коли ж знову побачення?

Земфіра

Сьогодні, як зайде місяць,
Там, за курганом над могилою ...

циган

Завжди каже правду! не прийде вона!

Земфіра

Ось він! біжи! .. Прийду, мій милий.

Алеко спить. У його розумі
Бачення неясне грає;
Він, з криком прокинувшись у темряві,
Рівнів руку простягає;
Але обробелая рука
Покрови хладние вистачає -
Його подруга далека ...
Він з трепетом підвівся і дослухається ...
Все тихо - страх його обіймає,
А за ним течуть і жар і хлад;
Встає він, з намету виходить,
Навколо возів, жахливий, бродить;
Спокійно все; поля мовчать;
темно; місяць зайшла в тумани,
Трохи видніється зірок невірне світло,
Трохи по росі помітний слід
Веде за віддалені кургани:
Нетерпляче він йде,
Куди зловісний слід веде.
Могила на краю дороги
Вдалині біліє перед ним ...
Туди слабшає ноги
Тягне, передчуттям млоїмо,
Тремтять уста, тремтять коліна,
Йде ... і раптом ... иль це сон?
Раптом бачить близькі дві тіні
І близькою шепіт чує він -
Над знеславленої могилою.

Ні, ні, постій, дочекаємося дня.

Як ти боязко любиш.
Хвилину!

Якщо без мене
Прокинеться чоловік? ..

Алеко

Прокинувся я.
Куди ви! не поспішайте обидва;
Вам добре і тут біля труни.

Земфіра

Мій друг, біжи, біжи ...

Алеко
Стривай!
Куди, красень молодий?
Лежи!

Встромляє в нього ніж.

Земфіра

циган

Земфіра

Алеко, ти вб'єш його!
Поглянь: ти весь окропити кров'ю!
О, що ти зробив?

Алеко

Нічого.
Тепер дихай його любов'ю.

Земфіра

Ні, годі, не боюся тебе! -
Твої погрози зневажаю,
Твоє вбивство проклинаю ...

Алеко

Помри ж і ти!

Вражає її.

Земфіра

Помру люблячи ...

Схід, денницею осяяний,
Сяяв. Алеко за пагорбом,
З ножем в руках, закривавлений
Сидів на камені гробовому.
Два трупа перед ним лежали;
Вбивця страшний був особою.
Цигани боязко оточували
Його стривоженій натовпом.
Могилу осторонь копали.
Йшли дружини скорботної низкою
І в очі мертвих цілували.
Старий батько один сидів
І на загиблу дивився
У німому бездіяльності печалі;
Підняли трупи, понесли
І в лоно хладное землі
Подружжя младую поклали.
Алеко видали дивився
На все ... коли ж їх закрили
Останню жменю земної,
Він мовчки, повільно схилився
І з каменю на траву звалився.
Тоді старий, наближаючись, річок:
«Залиш нас, горда людина!
Ми дикі; немає у нас законів,
Ми не терзає, що не стратимо -
Не потрібно крові нам і стогонів -
Але жити з убивцею не хочемо ...
Ти не народжений для дикої частки,
Ти для себе лише хочеш волі;
Жахливий нам твій буде глас:
Ми боязкі і добрі душею,
Ти злий і сміливий - залиш ж нас,
Прости, хай буде мир з тобою ».
Сказав - і шумною натовпом
Піднявся табір кочовий
З долини страшного ночівлі.
І скоро все в дали степової
скор; лише одна віз,
Убогим крита килимом,
Стояла в поле роковому.
Так іноді перед зимою,
Туманною, ранкової часом,
Коли Підіймає з полів
Станиця пізніх журавлів
І з криком вдалину на південь мчить,
Пронизаний згубним свинцем
Один сумно залишається,
Повиснувши пораненим крилом.
Настала ніч: в возі темної
Вогню ніхто не розклав,
Ніхто під кришею підйомної
До ранку сном не спочив.

Епілог

Чарівною силою співи
В туманною пам'яті моїй
Так пожвавлюються бачення
Те світлих, то сумних днів.
У країні, де довго, довго лайки
Жахливий гул не замовкав,
Де наказові межі
Стамбулу російська вказав,
Де старий наш орел двоголовий
Ще шумить минулого славою,
Зустрічав я посеред степів
Над рубежами стародавніх станів
Вози мирні Циганов,
Смиренної вольності дітей.
За їх ледачими юрбами
У пустелях часто я бродив,
Просту їжу їх ділив
І засипав перед їх вогнями.
У походах повільних любив
Їх пісень радісні гули -
І довго милою Маріули
Я ім'я ніжне твердив.
Але щастя немає і між вами,
Природи бідні сини! ..
І під іздрав шатрами
Живуть болісні сни.
І ваші сіни кочові
В пустелях не спаслися від бід,
І всюди фатальні,
І від доль захисту немає.

Аналіз поеми «Цигани» Пушкіна

Де б не знаходився А. С. Пушкін, він завжди бачив у навколишньому середовищі теми і сюжети для нових творів. За свідченням сучасників, він навіть провів кілька днів у справжньому циганському таборі під час південної посилання. Під цими враженнями він почав писати поему «Цигани», яку закінчив вже в 1824 р в Михайлівському. Твір не користувалося особливою популярністю за життя поета, але її високо оцінили діячі декабристського руху. В образі Алеко Пушкін висловлює крах романтичних ідеалів.

На початку твору циганський табір символізує царство свободи і вольності. Цигани живуть весело і безтурботно, над ними немає ніякої влади. Не маючи пристанища, вони знаходяться в постійному русі. Відсутність законів і строгих повчань робить їх життя легкимі необтяжливою. Тому Земфіра вільно призводить до табору Алеко. Традиційне суспільство було вкрай замкнутим, чужинець не міг просто так увійти в нього і стати рівноправним членом. Але в народі, який протягом століть вів кочове життя, склалися своєрідні стереотипи поведінки. Цигани відрізняються практично необмеженою свободою. Дівчина в одну ніч знаходить собі чоловіка, але це не викликає ні в кого осуду.

Пушкін не вказує причини, по якій Алеко став вигнанцем. У циганський табір його привела непроста доля. Довгий час він був самотній, але знаходив в цьому особливу чарівність. покинувши гучну міське життя, Алеко позбувся влади і законів. Просте існування в оточенні природи доставляло йому справжнє щастя. Але автор зазначає, що в грудях молодої людини вирували сильні пристрасті, які не знаходили виходу.

Зустрівши Земфіру, Алеко по-справжньому полюбив, можливо, перший раз в житті. Він з радістю приєднався до табору, так як повірив, що нарешті знайшов те, до чого прагнув. Алеко розповідає улюбленої про те, наскільки фальшива і неприємна життя в освіченому суспільстві. Він щасливий з циганами і бажає лише про те, щоб Земфіра була йому вірна. Зловісним застереженням звучить розповідь батька дівчини, який передрікає, що коли-небудь Алеко потягне на батьківщину, і він проявить свій гордий дух.

Пророцтво старого збулося. Земфіра була вільною від народження. Навіть дочка не могла втримати її біля чоловіка. Цигани не визнавали шлюбних ланцюгів, тому дівчина змінила Алеко. Вона не вважала це серйозним злочином. Але Алеко був вихований в іншому світі. Помста він вважав необхідною і корисною, а гідним покаранням - тільки смерть. Юнак вбиває коханців, і цигани виганяють його з табору.

Алеко - яскравий зразок романтичного героя. Його головна трагедія в тому, що гордий і незалежний характер ніде не може знайти спокою. Навіть в абсолютно вільному суспільстві він стає ізгоєм. Всією душею прагнучи до вольності, Алеко не помічає, що відмовляє в цьому праві коханій жінці. Його любов заснована на беззастережному підпорядкуванні. Убивши Земфіру, Алеко також знищив своє центральне переконання у властивій людині від народження свободі.

Циганський табір кочує по степах Бессарабії. Біля вогнища циганська сім'я готує вечерю, неподалік пасуться коні, а за наметом лежить ручний ведмідь. Поступово все замовкає і поринає в сон. Лише в одному наметі не спиться старий, який чекає свою дочку Земфіру, пішла гуляти в поле. І ось з'являється Земфіра разом з незнайомим старому юнаків. Земфіра пояснює, що зустріла його за курганом і запросила в табір, що його переслідує закон і він хоче бути циганом. Звуть його Алеко. Старий радо запрошує юнака залишитися так довго, як він захоче, і каже, що готовий ділити з ним хліб і дах.

Вранці старий будить Земфіру і Алеко, табір прокидається і вирушає в дорогу мальовничій натовпом. Серце юнака стискується від туги побачивши спорожнілій рівнини. Але про що він тужить? Земфіра хоче дізнатися про це. Між ними зав'язується розмова. Земфіра побоюється, що він шкодує про залишену їм життя, але Алеко заспокоює її і каже, що без жалю залишив «неволю задушливих міст». У тому житті, що він кинув, немає любові, а значить, немає веселощів, і тепер його желанье - завжди бути з Земфірою. Старий, чуючи їх розмову, розповідає їм старовинне переказ про поета, який колись був засланий царем в ці краї і нудився душею за батьківщиною, незважаючи на любов і турботу місцевих жителів. Алеко дізнається в герої цього перекази Овідія і уражається мінливості долі і ефемерності слави.

Два роки кочує Алеко разом з табором, вільний, як самі цигани, які не шкодуючи про покинутий. Він водить по селах ведмедя і тим заробляє на хліб. Ніщо не бентежить спокою його душі, але одного разу він чує, як Земфіра співає пісню, яка приводить його в сум'яття. У цій пісні Земфіра визнається, що розлюбила його. Алеко просить її перестати співати, але Земфіра продовжує, і тоді Алеко розуміє, що Земфіра невірна йому. Земфіра підтверджує найстрашніші припущення Алеко.

Вночі Земфіра будить батька і каже, що Алеко ридає і стогне уві сні, кличе її, але його любов осоружна Земфірі, її серце просить волі. Прокидається Алеко, і Земфіра йде до нього. Алеко хоче знати, де була Земфіра. Вона відповідає, що сиділа з батьком, бо не могла перенести виду душевних мук Алеко, які він відчував уві сні. Алеко визнається, що бачив уві сні зраду Земфіри, але Земфіра вмовляє його не вірити лукавим сновидінь.

Старий циган просить Алеко Не журися і запевняє, що туга погубить його. Алеко визнається, що причина його печалі - байдужість до нього Земфіри. Старий втішає Алеко, говорить, що Земфіра - дитя, що жіноче серце любить жартуючи, що ніхто не вільний наказати серцю жінки любити одного, як наказати місяці застигнути на місці. Але Алеко, згадуючи годинник любові, проведені з Земфірою, невтішний. Він журиться, що «Земфіра охолола», що «Земфіра невірна». Для науки старий розповідає Алеко про самого себе, про те, як був молодий, як любив прекрасну Маріула і як нарешті домігся взаємності. Але швидко минула молодість, ще швидше - любов Маріули. Одного разу вона пішла разом з іншим табором, кинувши маленьку дочку, цю саму Земфіру. І з тих пір «всі діви світу» пост старому. Алеко запитує, як зміг старий не помститися кривдникам, як міг не встромити кинджала в серце викрадача і невірної дружини. Старий відповідає, що ніщо не в силах утримати любов, ніщо не можна повернути, «що було, то не буде знову». Алеко запевняє старого, що сам він не такий, що він не може відмовитися від своїх прав або хоч насолодитися помстою.

А в цей час Земфіра на побаченні з молодим циганом. Вони домовляються про нове побачення нинішньої вночі після заходу місяця.

Алеко тривожно спить і, прокинувшись, не знаходить поруч Земфіри. Він встає, виходить з намету, його обіймає підозра і страх, він бродить навколо шатра і бачить ледь помітний в зоряному світлі слід, що веде за кургани, і Алеко відправляється по цьому сліду. Раптово він бачить дві тіні і чує голоси двох закоханих, які не можуть розлучитися один з одним. Він дізнається Земфіру, яка просить свого коханого бігти, але Алеко встромляє в нього ніж ... З жахом Земфіра каже, що зневажає загрози Алеко, і проклинає його. Алеко вбиває і її.

Світанок застав Алеко сидячим за пагорбом з закривавленим ножем у руці. Перед ним два трупа. Одноплемінники прощаються з убитими і риють для них могили. У задумі сидить старий циган. Після того як тіла закоханих були поховані, він підходить до Алеко і каже: «Залиш нас, горда людина!» Він каже, що цигани не хочуть жити поруч з убивцею, з людиною, яка «для себе лише» прагне волі.

Старий промовив це, і табір скоро знявся з місця і зник у степовій дали. Лише одна віз залишилася в роковому поле. Настала ніч, але ніхто не розклав перед нею вогню і ніхто не переночував під її дахом.

переказав

Пушкін. Цигани. аудіокнига

Цигани шумною натовпом
За Бессарабії кочують.
Вони сьогодні над річкою
У наметах подертих ночують.
Як вільність, весел їх нічліг
І мирний сон під небесами.
Між колесами возів,
Полузавешанних килимами,
Горить вогонь: сім'я кругом
Готує вечерю; в чистому полі
Пасуться коні; за шатром
Ручний ведмідь лежить на волі.
Всі жваво посеред степів:
Турботи мирні сімей,
Готових з ранку в шлях недальніх,
І пісні дружин, і крик дітей,
І дзвін похідної ковадла.
Але ось на табір кочовий
Сходить сонне мовчання,
І чутно в тиші степової
Лише гавкіт собак та коней іржання.
Вогні всюди погашені,
Спокійно все, місяць сяє
Одна з небесної висоти
І тихий табір осяває.
У наметі одному старий не спить;
Він перед вугіллям сидить,
Зігрітий їх останнім жаром,
І в поле далеке дивиться,
Нічним вкрите паром.
Його молоденька дочка
Пішла гуляти в пустельному полі.
Вона звикла до жвавої волі,
Вона прийде: але ось вже ніч,
І скоро місяць вже покине
Небес далеких хмари;
Земфіри немає як немає, і холоне
Убогий вечерю старого.
Але ось вона. За нею слідом
По степу юнак поспішає;
Циганові зовсім він невідомий.
«Батько мій, - діва каже, -
Веду я гостя: за курганом
Його в пустелі я знайшла
І в табір на ніч зазвала.
Він хоче бути, як ми, циганом;
Його переслідує закон,
Але я йому подругою буду.
Його звуть Алеко; він
Готовий йти за мною усюди ».

СТАРИЙ
Я радий. Залишся до ранку
Під покровом нашого намету
Або пробудити у нас і частці,
Як ти захочеш. Я готовий
З тобою ділити і хліб і дах.
Будь наш, звикни до нашої долі,
Бродить бідності і волі;
А завтра з ранковою зорею
В одній возі ми поїдемо;
Прийміть за промисел будь:
Залізо куй иль пісні співай
І села обходи з ведмедем.

АЛЄКО
Я залишаюся.

ЗЕМФІРА
Він буде мій:
Хто ж від мене його віджене?

Але пізно ... місяць молодий
зайшов; поля покриті імлою,
І сон мене мимоволі хилить ...
Світло. Старий тихенько бродить
Навколо мовчазного шатра.
«Вставай, Земфіра: сонце сходить,
Прокинься, мій гість, пора, пора!
Залиште, діти, ложе млості ».
І з шумом висипав народ,
Намети розібрані, вози
Чи готові вирушити в похід;
Всі разом зрушила: і ось
Натовп валить в порожніх рівнинах.
Осли в перекидних кошиках
Дітей грають несуть;
Чоловіки і брати, дружини, діви,
І старий, і молодий услід йдуть;
Крик, шум, циганські приспіви,
Медведя рев, його ланцюгів
Нетерпляче брязкання,
Лахміття яскравих строкатість,
Дітей і старців нагота,
Собак і гавкіт, і завивання,
Волинки говір, скрип возів -
Все бідно, дико, всі безладно;
Але все так живо-непокойно,
Так чуже мертвих наших млостей,
Так чуже цьому житті дозвільної,
Як пісня рабів одноманітною.
Понуро юнак дивився
На спорожніли рівнину
І смутку таємну причину
Витлумачити собі не смів.
З ним чорноока Земфіра,
Тепер він вільний житель світу,
І сонце весело над ним
Полуденної красою блищить;
Що ж серце юнака тріпоче?
Який турботою він млоїмо?
Пташка Божа не знає
Ні турботи, ні праці,
Метушливо НЕ звиває
Довговічного гнізда,
У боргу ніч на гілці дрімає;
Сонце червоне зійде,
Пташка гласу бога дослухається,
Стрепенеться і співає.
За навесні, красою природи,
Літо спекотне пройде -
І туман і негоду
Осінь пізня несе:
Людям нудно, людям горе;
Пташка в віддалені країни,
В теплий край, за синє море
Відлітає до весни.
Подібно пташці безтурботним
І він, вигнанець перелітний,
Гнізда надійного не знав
І ні до чого не звикав.
Йому всюди була дорога,
Скрізь була ночівлі покров;
Прокинувшись вранці, свій день
Він віддавав на волю бога,
І в житті не могла тривога
Збентежити його сердечну лінь.
Його часом чарівної слави
Маніла далека зірка,
Несподівано розкіш і забави
До нього були іноді;
Над самотньою головою
І грім нерідко гуркотів;
Але він безтурботно під грозою
І в відро ясне дрімав.
І жив, не визнаючи влади
Долі підступної і сліпий;
Але боже, як грали пристрасті
Його слухняною душею!
З яким хвилюванням кипіли
У його змученої грудях!
Давно ль, надовго ль усмірелі?
Вони прокинуться: постривай.

ЗЕМФІРА
Скажи, мій друг: ти не шкодуєш
Про те, що кинув назавжди?

АЛЄКО
Що ж кинув я?

ЗЕМФІРА
Ти розумієш:
Людей вітчизни, міста.

АЛЄКО
Про що жаліти? Коли б ти знала.
Коли б ти уявляла
Неволю задушливих міст!
Там люди в купах, за огорожею,
Чи не дихають ранкової прохолодою,
Ні весняним запахом луків;
Любові соромляться, думки женуть,
Торгують волею своєї,
Глави перед ідолами хилять
І просять грошей та ланцюгів.
Що кинув я? Зрад волненье,
Звичаїв вирок,
Натовпи шалений гоненье
Або блискучий ганьба.

3ЕМФІРА
Але там величезні палати,
Там різнокольорові килими,
Там гри, гучні бенкети,
Убори дев там такі багаті!

АЛЄКО
Що шум веселий міських?
Де немає любові, там немає веселий;
А діви ... Як ти краще їх
І без нарядів дорогих,
Без перлів, без намист!
Чи не змінися, мій ніжний друг!
А я ... одне моє желанье
З тобою ділити любов, дозвілля
І добровільне вигнання.

СТАРИЙ
Ти любиш нас, хоч і народжений
Серед багатого народу;
Але не завжди мила свобода
Тому, хто до млості привчений.
Між нами є одне переказ:
Царем колись засланий був
Полудня житель до нас у вигнанні.
(Я раніше знав, але забув
Його мудре прізвисько.)
Він був уже літами старий,
Але молодий і живий душею незлобно:
Мав він пісень чудовий дар
І голос, шуму вод подібний,
І полюбили всі його,
І жив він на берегах Дунаю,
Чи не ображаючи нікого,
Людей розповідями полон.
Чи не розумів він нічого,
І слабкий, і боязкий був, як діти;
Чужі люди за нього
Звірів і риб ловили в мережі;
Як мерзла швидка річка
І зимові вихори вирували,
Пухнастою шкірою покривали
Вони святого старого;
Але він до турбот життя бідної
Звикнути ніколи не міг;
Поневірявся він висохлий, блідий,
Він говорив, що гнівний бог
Його карав за злочин,
Він чекав: чи прийде избавленье.
І все нещасний тужив,
Блукаючи по берегах Дунаю,
Так гіркі сльози проливав,
Свій дальній град згадуючи.
І наказав він, помираючи,
Щоб на південь перенесли
Його сумують кістки,
І смертю - чужої того краю -
Чи не заспокоєні гості.

АЛЄКО
Так ось доля твоїх синів,
Про Рим, про гучна держава!
Співак любові, співак богів,
Скажи мені: що таке слава?
Могильний гул, хвалебний глас,
З роду в пологи звук біжить
Або під покровом димної кущі
Цигана дикого розповідь?

Минуло два літа. Так само бродять
Цигани мирною натовпом;
Скрізь і раніше знаходять
Гостинність і спокій.
Знехтувавши кайдани просвещенья,
Алеко вільний, як вони;
Він без турбот і жалю
Веде кочують дні.
Все той же він, сім'я все та ж;
Він, колишніх років не пам'ятаючи навіть,
До буттю циганського звик.
Він любить їх нічлігів сіни,
І захват вічної ліні,
І бідний, звучний їх мову.
Ведмідь, утікач рідної барлогу,
Кошлатий гість його шатра,
У селищах, уздовж степової дороги,
Поблизу молдуванських двору
Перед натовпом обережною
І тяжко танцює, і реве,
І ланцюг докучного гризе.
На посох опершись дорожній,
Старий ліниво в бубни б'є,
Алеко з пеньем звіра водить,
Земфіра поселян обходить
І данину їх вільну бере;
Настане ніч; вони всі троє
Варять ніжаться пшоно;
Старий заснув - і все в спокої ...
У наметі і тихо, і темно.
Старий на весняному сонці гріє
Вже остигаючу кров;
У люльки дочка співає любов.
Алеко дослухається і блідне.

ЗЕМФІРА
Старий чоловік, грізний чоловік,
Ріж мене, пали мене:
Я тверда, не боюсь
Ні ножа, ні вогню.
Ненавиджу тебе,
Зневажаю тебе;
Я іншого люблю,
Вмираю любя.

АЛЄКО
Мовчи. Мені спів набридло,
Я диких пісень не люблю.

ЗЕМФІРА
Не любиш? мені яке діло!
Я пісню для себе співаю.
Ріж мене, пали мене;
Не скажу нічого;
Старий чоловік, грізний чоловік,
Не впізнаєш його.
Він свіже весни,
Спекотніше літнього дня;
Як він молодий і сміливий!
Як він любить мене!
Як пестила його
Я в нічній тиші!
Як сміялися тоді
Ми твоєї сивині!

АЛЄКО
Мовчи, Земфіра, я задоволений ...

ЗЕМФІРА
Так зрозумів пісню ти мою?

АЛЄКО
Земфіра! ..

ЗЕМФІРА
Ти сердитися вільний,
Я пісню про тебе співаю.
(Виходить і співає: Старий чоловік і ін.)

СТАРИЙ
Так, пам'ятаю, пам'ятаю: пісня ця
Під час наше складена.
Уже давно в забаву світла
Співається між людей вона.
Кочуючи на степах Кагула,
Її, бувало, в зимову ніч
Моя співала Мариула,
Перед вогнем хитаючи дочка.
В своїм серці минулого літа
Час від часу темніше, темніше;
Але заронити пісня ця
Глибоко в пам'яті моїй.

Все тихо; ніч; місяцем прикрашений
Лазурний півдня небокрай,
Старий Земфірою пробуджений:
«Про мій батько, Алеко страшний:
Послухай, крізь важкий сон
І стогне, і плаче він ».

СТАРИЙ
Не чіпай його, бережи мовчання.
Чув я російське переказ:
Тепер Полунощной часом
У сплячого тіснить дихання
Домашній дух; перед зорею
Іде він. Сиди зі мною.

ЗЕМФІРА
Батько мій! шепоче він: «Земфіра!»

СТАРИЙ
Тебе він шукає і уві сні:
Ти для нього дорожче світу.

ЗЕМФІРА
Його любов осоружна мені,
Мені нудно, серце волі просить,
Вже я ... але тихіше! чуєш? він
Інше ім'я вимовляє ...

СТАРИЙ
Чиє ім'я?

ЗЕМФІРА
Чуєш? хрипкий стогін
І скрегіт затятий! .. Як жахливо!
Я розбуджу його.

СТАРИЙ
даремно,
Нічного духу не гони;
Піде і сам.

ЗЕМФІРА
Він повернувся,
підвівся; кличе мене; прокинувся.
Іду до нього. - Прощай, засни.

АЛЄКО
Де ти була?

ЗЕМФІРА
З батьком сиділа.
Якийсь дух тебе морив,
Уві сні душа твоя терпіла
Муки. Ти мене лякав:
Ти, сонний, скреготав зубами
І кликав мене.

АЛЄКО
Мені снилася ти.
Я бачив, ніби між нами ...
Я бачив страшні мрії.

ЗЕМФІРА
Не вір лукавим сновидінь.

АЛЄКО
Ах, я не вірю нічому:
Ні снам, ні солодким впевнено,
Ні навіть серця твоєму.

СТАРИЙ
Про що, безумець молодий,
Про що зітхаєш ти повсякчас?
Тут люди вільні, небо ясно,
І дружини славляться красою.
Не плач: туга тебе погубить.

АЛЄКО
Батько, вона мене не любить.

СТАРИЙ
Утішся, один; вона дитя,
Твоє зневіру нерозважливо:
Ти любиш гірко і важко,
А серце жіноче жартома.
Поглянь: під віддаленим склепінням
Гуляє вільна місяць;
На всю природу мимохідь
Так само сяйво ллє вона.
Загляне в хмару будь-яке,
Його так пишно осяє,
І ось - вже перейшла в інше
І то недовго відвідає.
Хто місце в небі їй вкаже,
Промовив: там зупинися!
Хто серця юної діви скаже:
Люби одне, що не змінися?
Утішся!

АЛЄКО
Як вона любила!
Як ніжно, схиляючись до мене,
Вона в пустельній тиші
Годинники нічні проводила!
Веселощів дитячого сповнена,
Як часто милим лепетання
Іль п'янким поцілунком!
Мою замисленість вона
У хвилину розігнати вміла!
І що ж? Земфіра невірна!
Моя Земфіра охолола.

СТАРИЙ
Послухай: розповім тобі
Я повість про самого себе.
Давно, давно, коли Дунаю
Чи не погрожував ще москаль
(Ось бачиш: я пригадую,
Алеко, стару печаль) -
Тоді боялися ми султана;
А правил Буджак паша
З високих веж Аккермана -
Я молодий був; моя душа
У той час радісно кипіла,
І жодна в кучерях моїх
Ще седінка НЕ ​​біліла;
Між красунь молодих
Одна була ... і довго нею,
Як сонцем, милувався я
І нарешті назвав моєю.
Ах, швидко молодість моя
Зіркою епілепсію майнула!
Але ти, пора любові, минула
Ще швидше: тільки рік
Мене любила Мариула.
Одного разу поблизу Кагульское вод
Ми чужий табір зустріли;
Цигани ті, свої намети
Розбивши поблизу наших у гори,
Дві ночі разом ночували.
Вони пішли на третю ніч,
І, брося маленьку дочку,
Пішла за ними Мариула.
Я мирно спав; зоря блиснула;
Прокинувся я: подруги немає!
Шукаю, кличу - пропав і слід.
Сумуючи, плакала Земфіра,
І я заплакав! .. з цього часу
Пости мені все діви світу;
Між ними ніколи мій погляд
Чи не вибирав собі подруги,
І самотні дозвілля
Вже ні з ким я не ділив.

АЛЄКО
Так як же ти не поспішив
Негайно услід невдячної
І хижакам і їй, підступній,
Кинджала в серце не встромив?

СТАРИЙ
До чого? вольнее птиці младость.
Хто в силах утримати любов?
Чредою всім дається радість;
Що було, то не буде знову.

АЛЄКО
Я не такий. Ні, я, не сперечаючись,
Від прав моїх не відмовлюся;
Або хоч помстою наслажусь.
О ні! коли б над безоднею моря
Знайшов я сплячого ворога,
Клянуся, і тут моя нога
Чи не пощадила б лиходія;
Я в хвилі моря, що не бліднучи,
І беззахисного б штовхнув;
Раптовий жах пробудження
Лютим сміхом дорікнув,
І довго мені його паденья
Смішний і солодкий був би гул.

МОЛОДИЙ Циган
Ще одне, одне лобзанье!

ЗЕМФІРА
Пора: мій чоловік ревнивий і зол.

Циган
Одне ... але частці! на прощання.

ЗЕМФІРА
Прощай, поки не прийшов.

Циган
Скажи - коли ж знову побачення?

ЗЕМФІРА
сьогодні; як зайде місяць,
Там, за курганом над могилою ...

Циган
Завжди каже правду! не прийде вона.

ЗЕМФІРА
Біжи - ось він. Прийду, мій милий.

Алеко спить. У його розумі
Бачення неясне грає;
Він, з криком прокинувшись у темряві,
Рівнів руку простягає;
Але обробелая рука
Покрови хладние вистачає -
Його подруга далека ...
Він з трепетом підвівся і дослухається ...
Все тихо: страх його обіймає,
А за ним течуть і жар і хлад;
Встає він, з намету виходить,
Навколо возів, жахливий, бродить;
Спокійно все; поля мовчать;
темно; місяць зайшла в тумани,
Трохи видніється зірок невірне світло,
Трохи по росі помітний слід
Веде за віддалені кургани:
Нетерпляче він йде,
Куди зловісний слід веде.
Могила на краю дороги
Вдалині біліє перед ним,
Туди слабшає ноги
Тягне, передчуттям млоїмо,
Тремтять уста, тремтять коліна,
Йде ... і раптом ... иль це сон?
Раптом бачить близькі дві тіні
І близький шепіт чує він
Над знеславленої могилою.

АЛЄКО
Прокинувся я.
Куди ви? не поспішайте обидва;
Вам добре і тут біля труни.

ЗЕМФІРА
Мій друг, біжи, біжи!

АЛЄКО
Стривай!
Куди, красень молодий?
Лежи!
(Встромляє в нього ніж.)

ЗЕМФІРА
Алеко!

Циган
Вмираю!

ЗЕМФІРА
Алеко! ти вб'єш його!
Поглянь: ти весь окропити кров'ю!
О, що ти зробив?

АЛЄКО
Нічого.
Тепер дихай його любов'ю.

ЗЕМФІРА
Ні, годі, не боюся тебе,
Твої погрози зневажаю,
Твоє вбивство проклинаю.

АЛЄКО
Помри ж і ти!
(Вражає її.)

ЗЕМФІРА
Помру люблячи.

Схід, денницею осяяний,
Сяяв. Алеко за пагорбом,
З ножем в руках, закривавлений
Сидів на камені гробовому.
Два трупа перед ним лежали;
Вбивця страшний був особою;
Цигани боязко оточували
Його стривоженій натовпом;
Могилу осторонь копали,
Йшли дружини скорботної низкою
І в очі мертвих цілували.
Старий батько один сидів
І на загиблу дивився
У німому бездіяльності печалі;
Підняли трупи, понесли
І в лоно хладное землі
Подружжя младую поклали.
Алеко видали дивився
На всі. Коли ж їх закрили
Останню жменю земної,
Він мовчки, повільно схилився
І з каменю на траву звалився.
Тоді старий, наближаючись, річок:
«Залиш нас, горда людина!
Ми дикі, немає у нас законів,
Ми не терзає, що не стратимо,
Не потрібно крові нам і стогонів;
Але жити з убивцею не хочемо.
Ти не народжений для дикої частки,
Ти для себе лише хочеш волі;
Жахливий нам твій буде глас:
Ми боязкі і добрі душею,
Ти злий і сміливий; - залиш ж нас,
Вибач! нехай буде мир з тобою ».
Сказав, і шумною натовпом
Піднявся табір кочовий
З долини страшного ночівлі,
І скоро все в дали степової
Скор. Лише одна віз,
Убогим крита килимом,
Стояла в поле роковому.
Так іноді перед зимою,
Туманною, ранкової часом,
Коли Підіймає з полів
Станиця пізніх журавлів
І з криком вдалину на південь мчить,
Пронизаний згубним свинцем
Один сумно залишається,
Повиснувши пораненим крилом.
Настала ніч; в возі темної
Вогню ніхто не розклав,
Ніхто під кришею підйомної
До ранку сном не спочив.

Епілог

Чарівною силою співи
В туманною пам'яті моїй
Так пожвавлюються бачення
Те світлих, то сумних днів.
У країні, де довго, довго лайки
Жахливий гул не замовкав,
Де наказові межі
Стамбулу російська вказав,
Де старий наш орел двоголовий
Ще шумить минулого славою,
Зустрічав я посеред степів
Над рубежами стародавніх станів
Вози мирні Циганов,
Смиренної вольності дітей.
За їх ледачими юрбами
У пустелях часто я бродив,
Просту їжу їх ділив
І засипав перед їх вогнями.
У походах повільних любив
Їх пісень радісні гули -
І довго милою Маріули
Я ім'я ніжне твердив.
Але щастя немає і між вами,
Природи бідні сини!
І під іздрав шатрами
Живуть болісні сни,
І ваші сіни кочові
В пустелях не спаслися від бід,
І всюди фатальні,
І від доль захисту немає.