Цигани поема читати. Пушкін Олександр Сергійович - (Поеми). Цигани
Цигани шумною натовпом За Бессарабії кочують. Вони сьогодні над річкою В наметах подертих ночують. Як вільність, весел їх нічліг І мирний сон під небесами; Між колесами возів, Полузавешанних килимами, Горить вогонь; сім'я кругом Готує вечерю; в чистому полі Пасуться коні; за шатром Ручний ведмідь лежить на волі. Все живо посеред степів: Турботи мирні сімей, Готових з ранку в шлях недальніх, І пісні дружин, і крик дітей, І дзвін похідної ковадла. Але ось на табір кочовий Сходить сонне мовчання, І чутно в тиші степової Лише гавкіт собак та коней іржання. Вогні всюди погашені, Спокійно все, місяць сяє Одна з небесної висоти І тихий табір осяває. У наметі одному старий не спить; Він перед вугіллям сидить, Зігрітий їх останнім жаром, І в поле далеке дивиться, Нічним оповиті парою. Його молоденька дочка Пішла гуляти в пустельному полі. Вона звикла до жвавої волі, вона прийде; але ось вже ніч, І скоро місяць вже покине Небес далеких хмари, - Земфіри немає як немає; і холоне Убогий вечерю старого. Але ось вона; за нею слідом Степом юнак поспішає; Циганові зовсім він невідомий. «Батько мій, - діва каже, - Веду я гостя; за курганом Його в пустелі я знайшла І в табір на ніч зазвала. Він хоче бути як ми циганом; Його переслідує закон, Але я йому подругою буду його звуть Алеко - він готовий йти за мною усюди ». Старий Я радий. Залишся до ранку Під покровом нашого намету Або пробудити у нас і частці, Як ти захочеш. Я готовий З тобою ділити і хліб і дах. Будь наш - звикни до нашої долі, що бродять бідності і волі - А завтра з ранкової зорею В одній возі ми поїдемо; Прийміть за промисел будь: Залізо куй - иль пісні співай І сели обходи з ведмедем. Алеко Я залишаюся. Земфіра Він буде мій: Хто ж від мене його віджене? Але пізно ... місяць молодий Зайшов; поля покриті імлою, І сон мене мимоволі хилить .. Світло. Старий тихенько бродить Навколо мовчазного шатра. «Вставай, Земфіра: сонце сходить, Прокинься, мій гість! пора, пора! .. Залиште, діти, ложе млості! .. »І з шумом висипав народ; Намети розібрані; вози Чи готові вирушити в похід. Все разом зрушила - і ось Натовп валить в порожніх рівнинах. Осли в перекидних корзинах Дітей грають несуть; Чоловіки і брати, дружини, діви, І старий, і молодий услід йдуть; Крик, шум, циганські приспіви, Медведя рев, його ланцюгів Нетерпляче брязкання, лахміття яскравих строкатість, Дітей і старців нагота, Собак і гавкіт і завивання, Волинки говір, скрип возів, Все бідно, дико, все безладно, Але все так живо-неспокійно , Так чуже мертвих наших млостей, Так чуже цьому житті дозвільної, Як пісня рабів одноманітною! Понуро юнак дивився цих руїн рівнину І смутку таємну причину Тлумачити собі не смів. З ним чорноока Земфіра, Тепер він вільний житель світу, І сонце весело над ним Полуденної красою блищить; Що ж серце юнака тріпоче? Який турботою він млоїмо? Пташка Божа не знає Ні турботи, ні праці; Метушливо НЕ звиває довговічність гнізда; У боргу ніч на гілці дрімає; Сонце червоне зійде, Пташка гласу бога дослухається, Стрепенеться і співає. За навесні, красою природи, Літо спекотне пройде - І туман і негоду Осінь пізня несе: Людям нудно, людям горе; Пташка в віддалені країни, В теплий край, за синє море Летить до весни. Подібно пташці безтурботним І він, вигнанець перелітний, Гнізда надійного не знав І ні до чого не звикав. Йому всюди була дорога, Скрізь була ночівлі покров; Прокинувшись вранці, свій день Він віддавав на волю бога, І життя не могла тривога Збентежити його серцево лінь. Його часом чарівної слави Маніла далека зірка; Несподівано розкіш і забави До нього були іноді; Над самотньою головою І грім нерідко гуркотів; Але він безтурботно під грозою І в відро ясне дрімав. І жив, не визнаючи влади Долі підступної і сліпий; Але боже! як грали пристрасті Його слухняною душею! З яким хвилюванням кипіли У його змученої грудях! Давно ль, на довго ль усмірелі? Вони прокинуться: постривай! Земфіра Скажи, мій друг: ти не шкодуєш Про те, що кинув назавжди? Алеко Що ж кинув я? Земфіра Ти розумієш: Людей вітчизни, міста. Алеко Про що жаліти? Коли б ти знала, коли б ти уявляла Неволю задушливих міст! Там люди, в купах за огорожею, Чи не дихають ранкової прохолодою, Ні весняним запахом луків; Любові соромляться, думки женуть, Торгують волею своєї, Глави перед ідолами хилять І просять грошей та ланцюгів. Що кинув я? Зрад волненье, звичаїв вирок, Натовпи шалений гоненье Або блискучий ганьба. Земфіра Але там величезні палати, Там різнокольорові килими, Там гри, гучні бенкети, Убори дев там такі багаті! .. Алеко Що шум веселий міських? Де немає любові, там немає веселий. А діви ... Як ти краще їх І без нарядів дорогих, Без перлів, без намист! Чи не змінися, мій ніжний друг! А я ... одне моє желанье З тобою ділити любов, дозвілля І добровільне вигнання! Старий Ти любиш нас, хоч і народжений Серед багатого народу. Але не завжди мила свобода Тому, хто до млості пріучён. Між нами є одне переказ: Царем колись засланий був до нас у вигнанні. (Я раніше знав, але забув Його мудроване прізвисько.) Він був уже літами старий, Але молодий і живий душею незлобно - Мав він пісень чудовий дар І голос, шуму вод подібний - І полюбили всі його, І жив він на берегах Дунаю, Чи не ображаючи нікого, Людей розповідями полон; Чи не розумів він нічого, І слабкий і боязкий був, як діти; Чужі люди за нього Звірів і риб ловили в мережі; Як мерзла швидка річка І зимові вихори вирували, пухнастий шкірою покривали Вони святого старого; Але він до турбот життя бідної Звикнути ніколи не міг; Поневірявся він висохлий, блідий, Він говорив, що гнівний бог Його карав за злочин ... Він чекав: чи прийде избавленье. І все нещасний тужив, Блукаючи по берегах Дунаю, Та гіркі сльози проливав, Свій дальній град згадуючи, І заповідав він, помираючи, Щоб на південь перенесли Його сумують кістки, І смертю - чужої того краю Чи не заспокоєні гості! Алеко Так ось доля твоїх синів, Про Рим, про гучна держава! .. Співак любові, співак богів, Скажи мені, що таке слава? Могильний гул, хвалебний глас, З роду в пологи звук біжить? Або під покровом димної Цигана дикого розповідь? Минуло два літа. Так само бродять Цигани мирною натовпом; Скрізь і раніше знаходять Гостинність і спокій. Знехтувавши кайдани просвещенья, Алеко вільний, як вони; Він без турбот і жалю Веде кочують дні. Все той же він; сім'я все та ж; Він, колишніх років не пам'ятаючи навіть, До буттю циганського звик. Він любить їх нічлігів сіни, І захват вічної ліні, І бідний, звучний їх мову. Ведмідь, утікач рідної барлогу, Кошлатий гість його шатра, В селищах, уздовж степової дороги, Поблизу молдуванських двору Перед натовпом обережною І тяжко танцює, і реве, І ланцюг докучного гризе; На посох опершись дорожній, Старий ліниво в бубни б'є, Алеко з пеньем звіра водить, Земфіра поселян обходить І данину їх вільну бере. Настане ніч; вони всі троє Варять ніжаться пшоно; Старий заснув - і все в спокої ... В наметі і тихо і темно. Старий на весняному сонці гріє Уж остигаючу кров; У люльки дочка співає любов. Алеко дослухається і блідне. Земфіра Старий чоловік, грізний чоловік, Ріж мене, пали мене: Я тверда; не боюся Ні ножа, ні вогню. Ненавиджу тебе, Зневажаю тебе; Я іншого люблю, Вмираю любя. Алеко Мовчи. Мені спів набридло, Я диких пісень не люблю. Земфіра Не любиш? мені яке діло! Я пісню для себе співаю. Ріж мене, пали мене; Не скажу нічого; Старий чоловік, грізний чоловік, Не пізнаєш його. Він свіже весни, Жаркіше літнього дня; Як він молодий і сміливий! Як він любить мене! Як пестила його Я в нічній тиші! Як сміялися тоді Ми твоєї сивині! Алеко Мовчи, Земфіра! я задоволений ... Земфіра Так зрозумів пісню ти мою? Алеко Земфіра! Земфіра Ти сердитися вільний, Я пісню про тебе співаю. Іде й співає: Старий чоловік і ін. Старий Так, пам'ятаю, пам'ятаю - пісня ця Під час наше складена, Вже давно в забаву світла співає між людей вона. Кочуючи на степах, Її, бувало, в зимову ніч Моя співала Мариула, Перед вогнем хитаючи дочка. У розумі моєму минулого літа Час від часу темніше, темніше; Але заронити пісня ця Глибоко в пам'яті моїй. Все тихо; ніч. Місяцем прикрашений Лазурний півдня небокрай, Старий Земфірою пробуджений: «О мій батько! Алеко страшний. Послухай: крізь важкий сон І стогне, і плаче він ». Старий Не чіпай його. Бережи мовчання. Чув я російське переказ: Тепер Полунощной часом У сплячого тіснить дихання Домашній дух; перед зорею Іде він. Сиди зі мною. Земфіра Батько мій! шепоче він: Земфіра! Старий Тебе він шукає і уві сні: Ти для нього дорожче світу. Земфіра Його любов осоружна мені. Мені нудно; серце волі просить - Вже я ... Але тихіше! чуєш? він Інше ім'я вимовляє ... Старий Чиє ім'я? Земфіра Чуєш? хрипкий стогін І скрегіт затятий! .. Як жахливо! .. Я розбуджу його ... Старий Даремно, Нічного духу не гони - Піде і сам ... Земфіра Він повернувся, Підвівся, кличе мене ... прокинувся - Іду до нього - прощай, засни. Алеко Де ти була? Земфіра З батьком сиділа. Якийсь дух тебе морив; Уві сні душа твоя терпіла муки завдано Йому ти мене лякав: Ти, сонний, скреготав зубами І кликав мене. Алеко Мені снилася ти. Я бачив, ніби між нами ... Я бачив страшні мрії! Земфіра Не вір лукавим сновидінь. Алеко Ах, я не вірю нічому: Ні снам, ні солодким впевнено, Ні навіть серця твоєму. Старий Про що, безумець молодий, Про що зітхаєш ти повсякчас? Тут люди вільні, небо ясно, І дружини славляться красою. Не плач: туга тебе погубить. Алеко Батько, вона мене не любить. Старий Утішся, один: вона дитя. Твоє зневіру нерозважливо: Ти любиш гірко і важко, А серце жіноче - жартома. Поглянь: під віддаленим склепінням Гуляє вільна місяць; На всю природу мимохідь Так само сяйво ллє вона. Загляне в хмару будь-яке, Його так пишно осяє - І ось - вже перейшла в інше; І то недовго відвідає. Хто місце в небі їй вкаже, промовив: там зупинися! Хто серця юної діви скаже: Люби одне, що не змінися? Утішся. Алеко Як вона любила! Як ніжно схиляючись до мене, Вона в пустельній тиші Годинники нічні проводила! Веселощів дитячого сповнена, Як часто милим лепетання Іль п'янким поцілунком! Мою замисленість вона В хвилину розігнати вміла! .. І що ж? Земфіра невірна! Моя Земфіра охолола! ... Старий Послухай: розповім тобі Я повість про самого себе. Давно, давно, коли Дунаю Чи не погрожував ще москаль - (Ось бачиш, я пригадую, Алеко, стару печаль.) Тоді боялися ми султана; А правил паша З високих веж - Я молодий був; моя душа В той час радісно кипіла; І жодна в кучерях моїх Ще седінка НЕ біліла, - Між красунь молодих Одна була ... і довго нею, Як сонцем, милувався я, І нарешті назвав моєю ... Ах, швидко молодість моя Зіркою епілепсію майнула! Але ти, пора любові, минула Ще швидше: тільки рік Мене любила Мариула. Одного разу поблизу Кагульское вод Ми чужий табір зустріли; Цигани ті, свої намети Розбивши поблизу наших у гори, Дві ночі разом ночували. Вони пішли на третю ніч, - І, брося маленьку дочку, Пішла за ними Мариула. Я мирно спав; зоря блиснула; Прокинувся я, подруги немає! Шукаю, кличу - пропав і слід. Сумуючи, плакала Земфіра, І я заплакав - з цього часу пост мені все діви світу; Між ними ніколи мій погляд Чи не вибирав собі подруги, І самотні дозвілля Вже ні з ким я не ділив. Алеко Так як же ти не поспішив Негайно услід невдячної І хижакам і їй підступної Кинджала в серце не встромив? Старий До чого? вольнее птиці младость; Хто в силах утримати любов? Чредою всім дається радість; Що було, то не буде знову. Алеко Я не такий. Ні, я не сперечаючись Від прав моїх не відмовлюся! Або хоч помстою наслажусь. О ні! коли б над безоднею моря Знайшов я сплячого ворога, Клянуся, і тут моя нога Чи не пощадила б лиходія; Я в хвилі моря, що не бліднучи, І беззахисного б штовхнув; Раптовий жах пробудження Лютим сміхом дорікнув, І довго мені його паденья Смешон і солодкий був би гул. Молодий циган Ще одне ... одне лобзанье ... Земфіра Пора: мій чоловік ревнивий і зол. Циган Одне ... але частці! .. на прощання. Земфіра Прощай, поки не прийшов. Циган Скажи - коли ж знову побачення? Земфіра Сьогодні, як зайде місяць, Там, за курганом над могилою ... Циган Обдурить! не спаде вона! Земфіра Ось він! біжи! .. Прийду, мій милий. Алеко спить. У його розумі Бачення неясне грає; Він, з криком прокинувшись у темряві, Ревниво руку простягає; Але обробелая рука Покрови хладние вистачає - Його подруга далека ... Він з трепетом підвівся і дослухається ... Все тихо - страх його обіймає, По ньому течуть і жар і хлад; Встає він, з намету виходить, Навколо возів, жахливий, бродить; Спокійно все; поля мовчать; темно; місяць зайшла в тумани, Трохи видніється зірок невірне світло, Трохи по росі помітний слід Веде за віддалені кургани: Нетерпляче він йде, Куди зловісний слід веде. Могила на краю дороги Вдалині біліє перед ним ... Туди слабшає ноги волочили, передчуттям млоїмо, тремтять уста, тремтять коліна, Йде ... і раптом ... иль це сон? Раптом бачить близькі дві тіні І близькою шепіт чує він - Над знеславленої могилою. 1-й голос Пора ... 2-й голос Чекай ... 1-й голос Пора, мій милий. 2-й голос Ні, ні, постій, дочекаємося дня. 1-й голос Вже пізно. 2-й голос Як ти боязко любиш. Хвилину! 1-й голос Ти мене погубиш. 2-й голос Хвилину! 1-й голос Якщо без мене Прокинеться чоловік? .. Алеко Прокинувся я. Куди ви! не поспішайте обидва; Вам добре і тут біля труни. Земфіра Мій друг, біжи, біжи ... Алеко Стривай! Куди, красень молодий? Лежи! Встромляє в нього ніж.Земфіра Алеко! Циган Вмираю ... Земфіра Алеко, ти вб'єш його! Поглянь: ти весь окропити кров'ю! О, що ти зробив? Алеко Нічого. Тепер дихай його любов'ю. Земфіра Ні, годі, не боюся тебе! - Твої погрози зневажаю, Твоє вбивство проклинаю ... Алеко Помри ж і ти! Вражає її. Земфіра Помру люблячи ... Схід, денницею осяяний, Сяяв. Алеко за пагорбом, З ножем в руках, закривавлений Сидів на камені гробовому. Два трупа перед ним лежали; Вбивця страшний був особою. Цигани боязко оточували Його стривоженій натовпом. Могилу осторонь копали. Йшли дружини скорботної низкою І в очі мертвих цілували. Старий батько один сидів І на загиблу дивився В німому бездіяльності печалі; Підняли трупи, понесли І в лоно хладное землі Подружжя младую поклали. Алеко видали дивився На все ... коли ж їх закрили останню жменю земної, Він мовчки, повільно схилився І з каменю на траву звалився. Тоді старий, наближаючись, річок: «Залиш нас, горда людина! Ми дикі; немає у нас законів, Ми не терзає, що не стратимо - Не потрібно крові нам і стогонів - Але жити з убивцею не хочемо ... Ти не народжений для дикої частки, Ти для себе лише хочеш волі; Жахливий нам твій буде глас: Ми боязкі і добрі душею, Ти злий і сміливий - залиш ж нас, Прости, хай буде мир з тобою ». Сказав - і шумною натовпом Піднявся табір кочовий З долини страшного ночівлі. І скоро все в дали степової скор; лише одна віз, Убогим крита килимом, Стояла в поле роковому. Так іноді перед зимою, Туманною, ранкової часом, Коли Підіймає з полів Станиця пізніх журавлів І з криком вдалину на південь мчить, пронизаний згубним свинцем Один сумно залишається, Повиснувши пораненим крилом. Настала ніч: в возі темної Вогню ніхто не розклав, ніхто під кришею підйомної До ранку сном не спочив. ЕПІЛОГ Чарівної силою співи В туманною пам'яті моїй Так пожвавлюються бачення Те світлих, то сумних днів. У країні, де довго, довго лайки Жахливий гул не замовкав, Де наказові межі, Де старий наш орел двоголовий Ще шумить минулого славою, Зустрічав я посеред степів Над рубежами стародавніх станів Вози мирні Циганов, Смиренно вольності дітей. За їх ледачими юрбами У пустелях часто я бродив, Просту їжу їх ділив І засипав перед їх вогнями. У походах повільних любив Їх пісень радісні гули - І довго милою Маріули Я ім'я ніжне твердив. Але щастя немає і між вами, Природи бідні сини! .. І під іздрав шатрами Живуть болісні сни, І ваші сіни кочові У пустелях не спаслися від бід, І всюди фатальні, І від доль захисту немає.
Пушкін. Цигани. аудіокнига
Цигани шумною натовпом
За Бессарабії кочують.
Вони сьогодні над річкою
У наметах подертих ночують.
Як вільність, весел їх нічліг
І мирний сон під небесами.
Між колесами возів,
Полузавешанних килимами,
Горить вогонь: сім'я кругом
Готує вечерю; в чистому полі
Пасуться коні; за шатром
Ручний ведмідь лежить на волі.
Всі жваво посеред степів:
Турботи мирні сімей,
Готових з ранку в шлях недальніх,
І пісні дружин, і крик дітей,
І дзвін похідної ковадла.
Але ось на табір кочовий
Сходить сонне мовчання,
І чутно в тиші степової
Лише гавкіт собак та коней іржання.
Вогні всюди погашені,
Спокійно все, місяць сяє
Одна з небесної висоти
І тихий табір осяває.
У наметі одному старий не спить;
Він перед вугіллям сидить,
Зігрітий їх останнім жаром,
І в поле далеке дивиться,
Нічним вкрите паром.
Його молоденька дочка
Пішла гуляти в пустельному полі.
Вона звикла до жвавої волі,
Вона прийде: але ось вже ніч,
І скоро місяць вже покине
Небес далеких хмари;
Земфіри немає як немає, і холоне
Убогий вечерю старого.
Але ось вона. За нею слідом
По степу юнак поспішає;
Циганові зовсім він невідомий.
«Батько мій, - діва каже, -
Веду я гостя: за курганом
Його в пустелі я знайшла
І в табір на ніч зазвала.
Він хоче бути, як ми, циганом;
Його переслідує закон,
Але я йому подругою буду.
Його звуть Алеко; він
Готовий йти за мною усюди ».
СТАРИЙ
Я радий. Залишся до ранку
Під покровом нашого намету
Або пробудити у нас і частці,
Як ти захочеш. Я готовий
З тобою ділити і хліб і дах.
Будь наш, звикни до нашої долі,
Бродить бідності і волі;
А завтра з ранковою зорею
В одній возі ми поїдемо;
Прийміть за промисел будь:
Залізо куй иль пісні співай
І села обходи з ведмедем.
АЛЄКО
Я залишаюся.
ЗЕМФІРА
Він буде мій:
Хто ж від мене його віджене?
Але пізно ... місяць молодий
зайшов; поля покриті імлою,
І сон мене мимоволі хилить ...
Світло. Старий тихенько бродить
Навколо мовчазного шатра.
«Вставай, Земфіра: сонце сходить,
Прокинься, мій гість, пора, пора!
Залиште, діти, ложе млості ».
І з шумом висипав народ,
Намети розібрані, вози
Чи готові вирушити в похід;
Всі разом зрушила: і ось
Натовп валить в порожніх рівнинах.
Осли в перекидних кошиках
Дітей грають несуть;
Чоловіки і брати, дружини, діви,
І старий, і молодий услід йдуть;
Крик, шум, циганські приспіви,
Медведя рев, його ланцюгів
Нетерпляче брязкання,
Лахміття яскравих строкатість,
Дітей і старців нагота,
Собак і гавкіт, і завивання,
Волинки говір, скрип возів -
Все бідно, дико, всі безладно;
Але все так живо-непокойно,
Так чуже мертвих наших млостей,
Так чуже цьому житті дозвільної,
Як пісня рабів одноманітною.
Понуро юнак дивився
На спорожніли рівнину
І смутку таємну причину
Витлумачити собі не смів.
З ним чорноока Земфіра,
Тепер він вільний житель світу,
І сонце весело над ним
Полуденної красою блищить;
Що ж серце юнака тріпоче?
Який турботою він млоїмо?
Пташка Божа не знає
Ні турботи, ні праці,
Метушливо НЕ звиває
Довговічного гнізда,
У боргу ніч на гілці дрімає;
Сонце червоне зійде,
Пташка гласу бога дослухається,
Стрепенеться і співає.
За навесні, красою природи,
Літо спекотне пройде -
І туман і негоду
Осінь пізня несе:
Людям нудно, людям горе;
Пташка в віддалені країни,
В теплий край, за синє море
Відлітає до весни.
Подібно пташці безтурботним
І він, вигнанець перелітний,
Гнізда надійного не знав
І ні до чого не звикав.
Йому всюди була дорога,
Скрізь була ночівлі покров;
Прокинувшись вранці, свій день
Він віддавав на волю бога,
І в житті не могла тривога
Збентежити його сердечну лінь.
Його часом чарівної слави
Маніла далека зірка,
Несподівано розкіш і забави
До нього були іноді;
Над самотньою головою
І грім нерідко гуркотів;
Але він безтурботно під грозою
І в відро ясне дрімав.
І жив, не визнаючи влади
Долі підступної і сліпий;
Але боже, як грали пристрасті
Його слухняною душею!
З яким хвилюванням кипіли
У його змученої грудях!
Давно ль, надовго ль усмірелі?
Вони прокинуться: постривай.
ЗЕМФІРА
Скажи, мій друг: ти не шкодуєш
Про те, що кинув назавжди?
АЛЄКО
Що ж кинув я?
ЗЕМФІРА
Ти розумієш:
Людей вітчизни, міста.
АЛЄКО
Про що жаліти? Коли б ти знала.
Коли б ти уявляла
Неволю задушливих міст!
Там люди в купах, за огорожею,
Чи не дихають ранкової прохолодою,
Ні весняним запахом луків;
Любові соромляться, думки женуть,
Торгують волею своєї,
Глави перед ідолами хилять
І просять грошей та ланцюгів.
Що кинув я? Зрад волненье,
Звичаїв вирок,
Натовпи шалений гоненье
Або блискучий ганьба.
3ЕМФІРА
Але там величезні палати,
Там різнокольорові килими,
Там гри, гучні бенкети,
Убори дев там такі багаті!
АЛЄКО
Що шум веселий міських?
Де немає любові, там немає веселий;
А діви ... Як ти краще їх
І без нарядів дорогих,
Без перлів, без намист!
Чи не змінися, мій ніжний друг!
А я ... одне моє желанье
З тобою ділити любов, дозвілля
І добровільне вигнання.
СТАРИЙ
Ти любиш нас, хоч і народжений
Серед багатого народу;
Але не завжди мила свобода
Тому, хто до млості привчений.
Між нами є одне переказ:
Царем колись засланий був
Полудня житель до нас у вигнанні.
(Я раніше знав, але забув
Його мудре прізвисько.)
Він був уже літами старий,
Але молодий і живий душею незлобно:
Мав він пісень чудовий дар
І голос, шуму вод подібний,
І полюбили всі його,
І жив він на берегах Дунаю,
Чи не ображаючи нікого,
Людей розповідями полон.
Чи не розумів він нічого,
І слабкий, і боязкий був, як діти;
Чужі люди за нього
Звірів і риб ловили в мережі;
Як мерзла швидка річка
І зимові вихори вирували,
Пухнастою шкірою покривали
Вони святого старого;
Але він до турбот життя бідної
Звикнути ніколи не міг;
Поневірявся він висохлий, блідий,
Він говорив, що гнівний бог
Його карав за злочин,
Він чекав: чи прийде избавленье.
І все нещасний тужив,
Блукаючи по берегах Дунаю,
Так гіркі сльози проливав,
Свій дальній град згадуючи.
І наказав він, помираючи,
Щоб на південь перенесли
Його сумують кістки,
І смертю - чужої того краю -
Чи не заспокоєні гості.
АЛЄКО
Так ось доля твоїх синів,
Про Рим, про гучна держава!
Співак любові, співак богів,
Скажи мені: що таке слава?
Могильний гул, хвалебний глас,
З роду в пологи звук біжить
Або під покровом димної кущі
Цигана дикого розповідь?
Минуло два літа. Так само бродять
Цигани мирною натовпом;
Скрізь і раніше знаходять
Гостинність і спокій.
Знехтувавши кайдани просвещенья,
Алеко вільний, як вони;
Він без турбот і жалю
Веде кочують дні.
Все той же він, сім'я все та ж;
Він, колишніх років не пам'ятаючи навіть,
До буттю циганського звик.
Він любить їх нічлігів сіни,
І захват вічної ліні,
І бідний, звучний їх мову.
Ведмідь, утікач рідної барлогу,
Кошлатий гість його шатра,
У селищах, уздовж степової дороги,
Поблизу молдуванських двору
Перед натовпом обережною
І тяжко танцює, і реве,
І ланцюг докучного гризе.
На посох опершись дорожній,
Старий ліниво в бубни б'є,
Алеко з пеньем звіра водить,
Земфіра поселян обходить
І данину їх вільну бере;
Настане ніч; вони всі троє
Варять ніжаться пшоно;
Старий заснув - і все в спокої ...
У наметі і тихо, і темно.
Старий на весняному сонці гріє
Вже остигаючу кров;
У люльки дочка співає любов.
Алеко дослухається і блідне.
ЗЕМФІРА
Старий чоловік, грізний чоловік,
Ріж мене, пали мене:
Я тверда, не боюсь
Ні ножа, ні вогню.
Ненавиджу тебе,
Зневажаю тебе;
Я іншого люблю,
Вмираю любя.
АЛЄКО
Мовчи. Мені спів набридло,
Я диких пісень не люблю.
ЗЕМФІРА
Не любиш? мені яке діло!
Я пісню для себе співаю.
Ріж мене, пали мене;
Не скажу нічого;
Старий чоловік, грізний чоловік,
Не впізнаєш його.
Він свіже весни,
Спекотніше літнього дня;
Як він молодий і сміливий!
Як він любить мене!
Як пестила його
Я в нічній тиші!
Як сміялися тоді
Ми твоєї сивині!
АЛЄКО
Мовчи, Земфіра, я задоволений ...
ЗЕМФІРА
Так зрозумів пісню ти мою?
АЛЄКО
Земфіра! ..
ЗЕМФІРА
Ти сердитися вільний,
Я пісню про тебе співаю.
(Виходить і співає: Старий чоловік і ін.)
СТАРИЙ
Так, пам'ятаю, пам'ятаю: пісня ця
Під час наше складена.
Уже давно в забаву світла
Співається між людей вона.
Кочуючи на степах Кагула,
Її, бувало, в зимову ніч
Моя співала Мариула,
Перед вогнем хитаючи дочка.
В своїм серці минулого літа
Час від часу темніше, темніше;
Але заронити пісня ця
Глибоко в пам'яті моїй.
Все тихо; ніч; місяцем прикрашений
Лазурний півдня небокрай,
Старий Земфірою пробуджений:
«Про мій батько, Алеко страшний:
Послухай, крізь важкий сон
І стогне, і плаче він ».
СТАРИЙ
Не чіпай його, бережи мовчання.
Чув я російське переказ:
Тепер Полунощной часом
У сплячого тіснить дихання
Домашній дух; перед зорею
Іде він. Сиди зі мною.
ЗЕМФІРА
Батько мій! шепоче він: «Земфіра!»
СТАРИЙ
Тебе він шукає і уві сні:
Ти для нього дорожче світу.
ЗЕМФІРА
Його любов осоружна мені,
Мені нудно, серце волі просить,
Вже я ... але тихіше! чуєш? він
Інше ім'я вимовляє ...
СТАРИЙ
Чиє ім'я?
ЗЕМФІРА
Чуєш? хрипкий стогін
І скрегіт затятий! .. Як жахливо!
Я розбуджу його.
СТАРИЙ
даремно,
Нічного духу не гони;
Піде і сам.
ЗЕМФІРА
Він повернувся,
підвівся; кличе мене; прокинувся.
Іду до нього. - Прощай, засни.
АЛЄКО
Де ти була?
ЗЕМФІРА
З батьком сиділа.
Якийсь дух тебе морив,
Уві сні душа твоя терпіла
Муки. Ти мене лякав:
Ти, сонний, скреготав зубами
І кликав мене.
АЛЄКО
Мені снилася ти.
Я бачив, ніби між нами ...
Я бачив страшні мрії.
ЗЕМФІРА
Не вір лукавим сновидінь.
АЛЄКО
Ах, я не вірю нічому:
Ні снам, ні солодким впевнено,
Ні навіть серця твоєму.
СТАРИЙ
Про що, безумець молодий,
Про що зітхаєш ти повсякчас?
Тут люди вільні, небо ясно,
І дружини славляться красою.
Не плач: туга тебе погубить.
АЛЄКО
Батько, вона мене не любить.
СТАРИЙ
Утішся, один; вона дитя,
Твоє зневіру нерозважливо:
Ти любиш гірко і важко,
А серце жіноче жартома.
Поглянь: під віддаленим склепінням
Гуляє вільна місяць;
На всю природу мимохідь
Так само сяйво ллє вона.
Загляне в хмару будь-яке,
Його так пишно осяє,
І ось - вже перейшла в інше
І то недовго відвідає.
Хто місце в небі їй вкаже,
Промовив: там зупинися!
Хто серця юної діви скаже:
Люби одне, що не змінися?
Утішся!
АЛЄКО
Як вона любила!
Як ніжно, схиляючись до мене,
Вона в пустельній тиші
Годинники нічні проводила!
Веселощів дитячого сповнена,
Як часто милим лепетання
Іль п'янким поцілунком!
Мою замисленість вона
У хвилину розігнати вміла!
І що ж? Земфіра невірна!
Моя Земфіра охолола.
СТАРИЙ
Послухай: розповім тобі
Я повість про самого себе.
Давно, давно, коли Дунаю
Чи не погрожував ще москаль
(Ось бачиш: я пригадую,
Алеко, стару печаль) -
Тоді боялися ми султана;
А правил Буджак паша
З високих веж Аккермана -
Я молодий був; моя душа
У той час радісно кипіла,
І жодна в кучерях моїх
Ще седінка НЕ біліла;
Між красунь молодих
Одна була ... і довго нею,
Як сонцем, милувався я
І нарешті назвав моєю.
Ах, швидко молодість моя
Зіркою епілепсію майнула!
Але ти, пора любові, минула
Ще швидше: тільки рік
Мене любила Мариула.
Одного разу поблизу Кагульское вод
Ми чужий табір зустріли;
Цигани ті, свої намети
Розбивши поблизу наших у гори,
Дві ночі разом ночували.
Вони пішли на третю ніч,
І, брося маленьку дочку,
Пішла за ними Мариула.
Я мирно спав; зоря блиснула;
Прокинувся я: подруги немає!
Шукаю, кличу - пропав і слід.
Сумуючи, плакала Земфіра,
І я заплакав! .. з цього часу
Пости мені все діви світу;
Між ними ніколи мій погляд
Чи не вибирав собі подруги,
І самотні дозвілля
Вже ні з ким я не ділив.
АЛЄКО
Так як же ти не поспішив
Негайно услід невдячної
І хижакам і їй, підступній,
Кинджала в серце не встромив?
СТАРИЙ
До чого? вольнее птиці младость.
Хто в силах утримати любов?
Чредою всім дається радість;
Що було, то не буде знову.
АЛЄКО
Я не такий. Ні, я, не сперечаючись,
Від прав моїх не відмовлюся;
Або хоч помстою наслажусь.
О ні! коли б над безоднею моря
Знайшов я сплячого ворога,
Клянуся, і тут моя нога
Чи не пощадила б лиходія;
Я в хвилі моря, що не бліднучи,
І беззахисного б штовхнув;
Раптовий жах пробудження
Лютим сміхом дорікнув,
І довго мені його паденья
Смішний і солодкий був би гул.
МОЛОДИЙ Циган
Ще одне, одне лобзанье!
ЗЕМФІРА
Пора: мій чоловік ревнивий і зол.
Циган
Одне ... але частці! на прощання.
ЗЕМФІРА
Прощай, поки не прийшов.
Циган
Скажи - коли ж знову побачення?
ЗЕМФІРА
сьогодні; як зайде місяць,
Там, за курганом над могилою ...
Циган
Завжди каже правду! не прийде вона.
ЗЕМФІРА
Біжи - ось він. Прийду, мій милий.
Алеко спить. У його розумі
Бачення неясне грає;
Він, з криком прокинувшись у темряві,
Рівнів руку простягає;
Але обробелая рука
Покрови хладние вистачає -
Його подруга далека ...
Він з трепетом підвівся і дослухається ...
Все тихо: страх його обіймає,
А за ним течуть і жар і хлад;
Встає він, з намету виходить,
Навколо возів, жахливий, бродить;
Спокійно все; поля мовчать;
темно; місяць зайшла в тумани,
Трохи видніється зірок невірне світло,
Трохи по росі помітний слід
Веде за віддалені кургани:
Нетерпляче він йде,
Куди зловісний слід веде.
Могила на краю дороги
Вдалині біліє перед ним,
Туди слабшає ноги
Тягне, передчуттям млоїмо,
Тремтять уста, тремтять коліна,
Йде ... і раптом ... иль це сон?
Раптом бачить близькі дві тіні
І близький шепіт чує він
Над знеславленої могилою.
АЛЄКО
Прокинувся я.
Куди ви? не поспішайте обидва;
Вам добре і тут біля труни.
ЗЕМФІРА
Мій друг, біжи, біжи!
АЛЄКО
Стривай!
Куди, красень молодий?
Лежи!
(Встромляє в нього ніж.)
ЗЕМФІРА
Алеко!
Циган
Вмираю!
ЗЕМФІРА
Алеко! ти вб'єш його!
Поглянь: ти весь окропити кров'ю!
О, що ти зробив?
АЛЄКО
Нічого.
Тепер дихай його любов'ю.
ЗЕМФІРА
Ні, годі, не боюся тебе,
Твої погрози зневажаю,
Твоє вбивство проклинаю.
АЛЄКО
Помри ж і ти!
(Вражає її.)
ЗЕМФІРА
Помру люблячи.
Схід, денницею осяяний,
Сяяв. Алеко за пагорбом,
З ножем в руках, закривавлений
Сидів на камені гробовому.
Два трупа перед ним лежали;
Вбивця страшний був особою;
Цигани боязко оточували
Його стривоженій натовпом;
Могилу осторонь копали,
Йшли дружини скорботної низкою
І в очі мертвих цілували.
Старий батько один сидів
І на загиблу дивився
У німому бездіяльності печалі;
Підняли трупи, понесли
І в лоно хладное землі
Подружжя младую поклали.
Алеко видали дивився
На всі. Коли ж їх закрили
Останню жменю земної,
Він мовчки, повільно схилився
І з каменю на траву звалився.
Тоді старий, наближаючись, річок:
«Залиш нас, горда людина!
Ми дикі, немає у нас законів,
Ми не терзає, що не стратимо,
Не потрібно крові нам і стогонів;
Але жити з убивцею не хочемо.
Ти не народжений для дикої частки,
Ти для себе лише хочеш волі;
Жахливий нам твій буде глас:
Ми боязкі і добрі душею,
Ти злий і сміливий; - залиш ж нас,
Вибач! нехай буде мир з тобою ».
Сказав, і шумною натовпом
Піднявся табір кочовий
З долини страшного ночівлі,
І скоро все в дали степової
Скор. Лише одна віз,
Убогим крита килимом,
Стояла в поле роковому.
Так іноді перед зимою,
Туманною, ранкової часом,
Коли Підіймає з полів
Станиця пізніх журавлів
І з криком вдалину на південь мчить,
Пронизаний згубним свинцем
Один сумно залишається,
Повиснувши пораненим крилом.
Настала ніч; в возі темної
Вогню ніхто не розклав,
Ніхто під кришею підйомної
До ранку сном не спочив.
Епілог
Чарівною силою співи
В туманною пам'яті моїй
Так пожвавлюються бачення
Те світлих, то сумних днів.
У країні, де довго, довго лайки
Жахливий гул не замовкав,
Де наказові межі
Стамбулу російська вказав,
Де старий наш орел двоголовий
Ще шумить минулого славою,
Зустрічав я посеред степів
Над рубежами стародавніх станів
Вози мирні Циганов,
Смиренної вольності дітей.
За їх ледачими юрбами
У пустелях часто я бродив,
Просту їжу їх ділив
І засипав перед їх вогнями.
У походах повільних любив
Їх пісень радісні гули -
І довго милою Маріули
Я ім'я ніжне твердив.
Але щастя немає і між вами,
Природи бідні сини!
І під іздрав шатрами
Живуть болісні сни,
І ваші сіни кочові
В пустелях не спаслися від бід,
І всюди фатальні,
І від доль захисту немає.
Поточна сторінка: 1 (всього у книги 2 сторінок)
шрифт:
100% +
Олександр Сергійович Пушкін
Цигани шумною натовпом
За Бессарабії кочують.
Вони сьогодні над річкою
У наметах подертих ночують.
Як вільність, весел їх нічліг
І мирний сон під небесами.
Між колесами возів,
Полузавешанних килимами,
Горить вогонь: сім'я кругом
Готує вечерю; в чистому полі
Пасуться коні; за шатром
Ручний ведмідь лежить на волі.
Всі жваво посеред степів:
Турботи мирні сімей,
Готових з ранку в шлях недальніх,
І пісні дружин, і крик дітей,
І дзвін похідної ковадла.
Але ось на табір кочовий
Сходить сонне мовчання,
І чутно в тиші степової
Лише гавкіт собак та коней іржання.
Вогні всюди погашені,
Спокійно все, місяць сяє
Одна з небесної висоти
І тихий табір осяває.
У наметі одному старий не спить;
Він перед вугіллям сидить,
Зігрітий їх останнім жаром,
І в поле далеке дивиться,
Нічним вкрите паром.
Його молоденька дочка
Пішла гуляти в пустельному полі.
Вона звикла до жвавої волі,
Вона прийде: але ось вже ніч,
І скоро місяць вже покине
Небес далеких хмари;
Земфіри немає як немає, і холоне
Убогий вечерю старого.Але ось вона. За нею слідом
По степу юнак поспішає;
Циганові зовсім він невідомий.
«Батько мій, - діва каже, -
Веду я гостя: за курганом
Його в пустелі я знайшла
І в табір на ніч зазвала.
Він хоче бути, як ми, циганом;
Його переслідує закон,
Але я йому подругою буду.
Його звуть Алеко; він
Готовий йти за мною усюди ».
Я радий. Залишся до ранку
Під покровом нашого намету
Або пробудити у нас і частці,
Як ти захочеш. Я готовий
З тобою ділити і хліб і дах.
Будь наш, звикни до нашої долі,
Бродить бідності і волі;
А завтра з ранковою зорею
В одній возі ми поїдемо;
Прийміть за промисел будь:
Залізо куй иль пісні співай
І села обходи з ведмедем.
Він буде мій:
Хто ж від мене його віджене?
Але пізно ... місяць молодий
зайшов; поля покриті імлою,
І сон мене мимоволі хилить ...Світло. Старий тихенько бродить
Навколо мовчазного шатра.
«Вставай, Земфіра: сонце сходить,
Прокинься, мій гість, пора, пора!
Залиште, діти, ложе млості ».
І з шумом висипав народ,
Намети розібрані, вози
Чи готові вирушити в похід;
Всі разом зрушила: і ось
Натовп валить в порожніх рівнинах.
Осли в перекидних кошиках
Дітей грають несуть;
Чоловіки і брати, дружини, діви,
І старий, і молодий услід йдуть;
Крик, шум, циганські приспіви,
Медведя рев, його ланцюгів
Нетерпляче брязкання,
Лахміття яскравих строкатість,
Дітей і старців нагота,
Собак і гавкіт, і завивання,
Волинки говір, скрип возів -
Все бідно, дико, всі безладно;
Але все так живо-непокойно,
Так чуже мертвих наших млостей,
Так чуже цьому житті дозвільної,
Як пісня рабів одноманітною.Понуро юнак дивився
На спорожніли рівнину
І смутку таємну причину
Витлумачити собі не смів.
З ним чорноока Земфіра,
Тепер він вільний житель світу,
І сонце весело над ним
Полуденної красою блищить;
Що ж серце юнака тріпоче?
Який турботою він млоїмо?Пташка Божа не знає
Ні турботи, ні праці,
Метушливо НЕ звиває
Довговічного гнізда,
У боргу ніч на гілці дрімає;
Сонце червоне зійде,
Пташка гласу бога дослухається,
Стрепенеться і співає.
За навесні, красою природи,
Літо спекотне пройде -
І туман і негоду
Осінь пізня несе:
Людям нудно, людям горе;
Пташка в віддалені країни,
В теплий край, за синє море
Відлітає до весни.Подібно пташці безтурботним
І він, вигнанець перелітний,
Гнізда надійного не знав
І ні до чого не звикав.
Йому всюди була дорога,
Скрізь була ночівлі покров;
Прокинувшись вранці, свій день
Він віддавав на волю бога,
І в житті не могла тривога
Збентежити його сердечну лінь.
Його часом чарівної слави
Маніла далека зірка,
Несподівано розкіш і забави
До нього були іноді;
Над самотньою головою
І грім нерідко гуркотів;
Але він безтурботно під грозою
І в відро ясне дрімав.
І жив, не визнаючи влади
Долі підступної і сліпий;
Але боже, як грали пристрасті
Його слухняною душею!
З яким хвилюванням кипіли
У його змученої грудях!
Давно ль, надовго ль усмірелі?
Вони прокинуться: постривай.
Скажи, мій друг: ти не шкодуєш
Про те, що кинув назавжди?
Що ж кинув я?
Ти розумієш:
Людей вітчизни, міста.
Про що жаліти? Коли б ти знала.
Коли б ти уявляла
Неволю задушливих міст!
Там люди в купах, за огорожею,
Чи не дихають ранкової прохолодою,
Ні весняним запахом луків;
Любові соромляться, думки женуть,
Торгують волею своєї,
Глави перед ідолами хилять
І просять грошей та ланцюгів.
Що кинув я? Зрад волненье,
Звичаїв вирок,
Натовпи шалений гоненье
Або блискучий ганьба.
Але там величезні палати,
Там різнокольорові килими,
Там гри, гучні бенкети,
Убори дев там такі багаті!
Що шум веселий міських?
Де немає любові, там немає веселий;
А діви ... Як ти краще їх
І без нарядів дорогих,
Без перлів, без намист!
Чи не змінися, мій ніжний друг!
А я ... одне моє желанье
З тобою ділити любов, дозвілля
І добровільне вигнання.
Ти любиш нас, хоч і народжений
Серед багатого народу;
Але не завжди мила свобода
Тому, хто до млості привчений.
Між нами є одне переказ:
Царем колись засланий був
Полудня житель до нас у вигнанні.
(Я раніше знав, але забув
Його мудре прізвисько.)
Він був уже літами старий,
Але молодий і живий душею незлобно:
Мав він пісень чудовий дар
І голос, шуму вод подібний,
І полюбили всі його,
І жив він на берегах Дунаю,
Чи не ображаючи нікого,
Людей розповідями полон.
Чи не розумів він нічого,
І слабкий, і боязкий був, як діти;
Чужі люди за нього
Звірів і риб ловили в мережі;
Як мерзла швидка річка
І зимові вихори вирували,
Пухнастою шкірою покривали
Вони святого старого;
Але він до турбот життя бідної
Звикнути ніколи не міг;
Поневірявся він висохлий, блідий,
Він говорив, що гнівний бог
Його карав за злочин,
Він чекав: чи прийде избавленье.
І все нещасний тужив,
Блукаючи по берегах Дунаю,
Так гіркі сльози проливав,
Свій дальній град згадуючи.
І наказав він, помираючи,
Щоб на південь перенесли
Його сумують кістки,
І смертю - чужої того краю -
Чи не заспокоєні гості.
Так ось доля твоїх синів,
Про Рим, про гучна держава!
Співак любові, співак богів,
Скажи мені: що таке слава?
Могильний гул, хвалебний глас,
З роду в пологи звук біжить
Або під покровом димної кущі
Цигана дикого розповідь?Минуло два літа. Так само бродять
Цигани мирною натовпом;
Скрізь і раніше знаходять
Гостинність і спокій.
Знехтувавши кайдани просвещенья,
Алеко вільний, як вони;
Він без турбот і жалю
Веде кочують дні.
Все той же він, сім'я все та ж;
Він, колишніх років не пам'ятаючи навіть,
До буттю циганського звик.
Він любить їх нічлігів сіни,
І захват вічної ліні,
І бідний, звучний їх мову.
Ведмідь, утікач рідної барлогу,
Кошлатий гість його шатра,
У селищах, уздовж степової дороги,
Поблизу молдуванських двору
Перед натовпом обережною
І тяжко танцює, і реве,
І ланцюг докучного гризе.
На посох опершись дорожній,
Старий ліниво в бубни б'є,
Алеко з пеньем звіра водить,
Земфіра поселян обходить
І данину їх вільну бере;
Настане ніч; вони всі троє
Варять ніжаться пшоно;
Старий заснув - і все в спокої ...
У наметі і тихо, і темно.Старий на весняному сонці гріє
Вже остигаючу кров;
У люльки дочка співає любов.
Алеко дослухається і блідне.
Старий чоловік, грізний чоловік,
Ріж мене, пали мене:
Я тверда, не боюсь
Ні ножа, ні вогню.Ненавиджу тебе,
Зневажаю тебе;
Я іншого люблю,
Вмираю любя.
Мовчи. Мені спів набридло,
Я диких пісень не люблю.
Не любиш? мені яке діло!
Я пісню для себе співаю.
Ріж мене, пали мене;
Не скажу нічого;
Старий чоловік, грізний чоловік,
Не впізнаєш його.Він свіже весни,
Спекотніше літнього дня;
Як він молодий і сміливий!
Як він любить мене!Як пестила його
Я в нічній тиші!
Як сміялися тоді
Ми твоєї сивині!
Мовчи, Земфіра, я задоволений ...
Так зрозумів пісню ти мою?
Ти сердитися вільний,
Я пісню про тебе співаю.
(Виходить і співає: Старий чоловік і ін.)
Так, пам'ятаю, пам'ятаю: пісня ця
Під час наше складена.
Уже давно в забаву світла
Співається між людей вона.
Кочуючи на степах Кагула,
Її, бувало, в зимову ніч
Моя співала Мариула,
Перед вогнем хитаючи дочка.
В своїм серці минулого літа
Час від часу темніше, темніше;
Але заронити пісня ця
Глибоко в пам'яті моїй.Все тихо; ніч; місяцем прикрашений
Лазурний півдня небокрай,
Старий Земфірою пробуджений:
«Про мій батько, Алеко страшний:
Послухай, крізь важкий сон
І стогне, і плаче він ».
Не чіпай його, бережи мовчання.
Чув я російське переказ:
Тепер Полунощной часом
У сплячого тіснить дихання
Домашній дух; перед зорею
Іде він. Сиди зі мною.
Батько мій! шепоче він: «Земфіра!»
Тебе він шукає і уві сні:
Ти для нього дорожче світу.
Його любов осоружна мені,
Мені нудно, серце волі просить,
Вже я ... але тихіше! чуєш? він
Інше ім'я вимовляє ...
Чуєш? хрипкий стогін
І скрегіт затятий! .. Як жахливо!
Я розбуджу його.
даремно,
Нічного духу не гони;
Піде і сам.
Він повернувся,
підвівся; кличе мене; прокинувся.
Іду до нього. - Прощай, засни.
З батьком сиділа.
Якийсь дух тебе морив,
Уві сні душа твоя терпіла
Муки. Ти мене лякав:
Ти, сонний, скреготав зубами
І кликав мене.
Мені снилася ти.
Я бачив, ніби між нами ...
Я бачив страшні мрії.
Не вір лукавим сновидінь.
Ах, я не вірю нічому:
Ні снам, ні солодким впевнено,
Ні навіть серця твоєму.
Про що, безумець молодий,
Про що зітхаєш ти повсякчас?
Тут люди вільні, небо ясно,
І дружини славляться красою.
Не плач: туга тебе погубить.
Батько, вона мене не любить.
Утішся, один; вона дитя,
Твоє зневіру нерозважливо:
Ти любиш гірко і важко,
А серце жіноче жартома.
Поглянь: під віддаленим склепінням
Гуляє вільна місяць;
На всю природу мимохідь
Так само сяйво ллє вона.
Загляне в хмару будь-яке,
Його так пишно осяє,
І ось - вже перейшла в інше
І то недовго відвідає.
Хто місце в небі їй вкаже,
Промовив: там зупинися!
Хто серця юної діви скаже:
Люби одне, що не змінися?
Утішся!
Як вона любила!
Як ніжно, схиляючись до мене,
Вона в пустельній тиші
Годинники нічні проводила!
Веселощів дитячого сповнена,
Як часто милим лепетання
Іль п'янким поцілунком!
Мою замисленість вона
У хвилину розігнати вміла!
І що ж? Земфіра невірна!
Моя Земфіра охолола.
Послухай: розповім тобі
Я повість про самого себе.
Давно, давно, коли Дунаю
Чи не погрожував ще москаль
(Ось бачиш: я пригадую,
Алеко, стару печаль) -
Тоді боялися ми султана;
А правил Буджак паша
З високих веж Аккермана -
Я молодий був; моя душа
У той час радісно кипіла,
І жодна в кучерях моїх
Ще седінка НЕ біліла;
Між красунь молодих
Одна була ... і довго нею,
Як сонцем, милувався я
І нарешті назвав моєю.Ах, швидко молодість моя
Зіркою епілепсію майнула!
Але ти, пора любові, минула
Ще швидше: тільки рік
Мене любила Мариула.Одного разу поблизу Кагульское вод
Ми чужий табір зустріли;
Цигани ті, свої намети
Розбивши поблизу наших у гори,
Дві ночі разом ночували.
Вони пішли на третю ніч,
І, брося маленьку дочку,
Пішла за ними Мариула.
Я мирно спав; зоря блиснула;
Прокинувся я: подруги немає!
Шукаю, кличу - пропав і слід.
Сумуючи, плакала Земфіра,
І я заплакав! .. з цього часу
Пости мені все діви світу;
Між ними ніколи мій погляд
Чи не вибирав собі подруги,
І самотні дозвілля
Вже ні з ким я не ділив.
Так як же ти не поспішив
Негайно услід невдячної
І хижакам і їй, підступній,
Кинджала в серце не встромив?
До чого? вольнее птиці младость.
Хто в силах утримати любов?
Чредою всім дається радість;
Що було, то не буде знову.
Я не такий. Ні, я, не сперечаючись,
Від прав моїх не відмовлюся;
Або хоч помстою наслажусь.
О ні! коли б над безоднею моря
Знайшов я сплячого ворога,
Клянуся, і тут моя нога
Чи не пощадила б лиходія;
Я в хвилі моря, що не бліднучи,
І беззахисного б штовхнув;
Раптовий жах пробудження
Лютим сміхом дорікнув,
І довго мені його паденья
Смішний і солодкий був би гул.
МОЛОДИЙ Циган
Ще одне, одне лобзанье!
Пора: мій чоловік ревнивий і зол.
Одне ... але частці! на прощання.
Прощай, поки не прийшов.
Скажи - коли ж знову побачення?
сьогодні; як зайде місяць,
Там, за курганом над могилою ...
Завжди каже правду! не прийде вона.
Біжи - ось він. Прийду, мій милий.Алеко спить. У його розумі
Бачення неясне грає;
Він, з криком прокинувшись у темряві,
Рівнів руку простягає;
Але обробелая рука
Покрови хладние вистачає -
Його подруга далека ...
Він з трепетом підвівся і дослухається ...
Все тихо: страх його обіймає,
А за ним течуть і жар і хлад;
Встає він, з намету виходить,
Навколо возів, жахливий, бродить;
Спокійно все; поля мовчать;
темно; місяць зайшла в тумани,
Трохи видніється зірок невірне світло,
Трохи по росі помітний слід
Веде за віддалені кургани:
Нетерпляче він йде,
Куди зловісний слід веде.Могила на краю дороги
Вдалині біліє перед ним,
Туди слабшає ноги
Тягне, передчуттям млоїмо,
Тремтять уста, тремтять коліна,
Йде ... і раптом ... иль це сон?
Раптом бачить близькі дві тіні
І близький шепіт чує він
Над знеславленої могилою.
Пора, мій милий.
Ні ні! постій, дочекаємося дня.
Як ти боязко любиш.
Хвилину!
Ти мене погубиш.
Якщо без мене
Прокинеться чоловік ...
Прокинувся я.
Куди ви? не поспішайте обидва;
Вам добре і тут біля труни.
Мій друг, біжи, біжи!
Стривай!
Куди, красень молодий?
Лежи!
(Встромляє в нього ніж.)
Алеко! ти вб'єш його!
Поглянь: ти весь окропити кров'ю!
О, що ти зробив?
Нічого.
Тепер дихай його любов'ю.
Ні, годі, не боюся тебе,
Твої погрози зневажаю,
Твоє вбивство проклинаю.
(Вражає її.)
Помру люблячи.Схід, денницею осяяний,
Сяяв. Алеко за пагорбом,
З ножем в руках, закривавлений
Сидів на камені гробовому.
Два трупа перед ним лежали;
Вбивця страшний був особою;
Цигани боязко оточували
Його стривоженій натовпом;
Могилу осторонь копали,
Йшли дружини скорботної низкою
І в очі мертвих цілували.
Старий батько один сидів
І на загиблу дивився
У німому бездіяльності печалі;
Підняли трупи, понесли
І в лоно хладное землі
Подружжя младую поклали.
Алеко видали дивився
На всі. Коли ж їх закрили
Останню жменю земної,
Він мовчки, повільно схилився
І з каменю на траву звалився.
Тоді старий, наближаючись, річок:
«Залиш нас, горда людина!
Ми дикі, немає у нас законів,
Ми не терзає, що не стратимо,
Не потрібно крові нам і стогонів;
Але жити з убивцею не хочемо.
Ти не народжений для дикої частки,
Ти для себе лише хочеш волі;
Жахливий нам твій буде глас:
Ми боязкі і добрі душею,
Ти злий і сміливий; - залиш ж нас,
Вибач! нехай буде мир з тобою ».Сказав, і шумною натовпом
Піднявся табір кочовий
З долини страшного ночівлі,
І скоро все в дали степової
Скор. Лише одна віз,
Убогим крита килимом,
Стояла в поле роковому.
Так іноді перед зимою,
Туманною, ранкової часом,
Коли Підіймає з полів
Станиця пізніх журавлів
І з криком вдалину на південь мчить,
Пронизаний згубним свинцем
Один сумно залишається,
Повиснувши пораненим крилом.
Настала ніч; в возі темної
Вогню ніхто не розклав,
Ніхто під кришею підйомної
До ранку сном не спочив.
Чарівною силою співи
В туманною пам'яті моїй
Так пожвавлюються бачення
Те світлих, то сумних днів.У країні, де довго, довго лайки
Жахливий гул не замовкав,
Де наказові межі
Стамбулу російська вказав,
Де старий наш орел двоголовий
Ще шумить минулого славою,
Зустрічав я посеред степів
Над рубежами стародавніх станів
Вози мирні Циганов,
Смиренної вольності дітей.
За їх ледачими юрбами
У пустелях часто я бродив,
Просту їжу їх ділив
І засипав перед їх вогнями.
У походах повільних любив
Їх пісень радісні гули -
І довго милою Маріули
Я ім'я ніжне твердив.Але щастя немає і між вами,
Природи бідні сини!
І під іздрав шатрами
Живуть болісні сни,
І ваші сіни кочові
В пустелях не спаслися від бід,
І всюди фатальні,
І від доль захисту немає.
Цигани шумною натовпом
За Бессарабії кочують.
Вони сьогодні над річкою
У наметах подертих ночують.
Як вільність, весел їх нічліг
І мирний сон під небесами;
Між колесами возів,
Полузавешанних килимами,
Горить вогонь; сім'я кругом
Готує вечерю; в чистому полі
Пасуться коні; за шатром
Ручний ведмідь лежить на волі.
Все живо посеред степів:
Турботи мирні сімей,
Готових з ранку в шлях недальніх,
І пісні дружин, і крик дітей,
І дзвін похідної ковадла.
Але ось на табір кочовий
Сходить сонне мовчання,
І чутно в тиші степової
Лише гавкіт собак та коней іржання.
Вогні всюди погашені,
Спокійно все, місяць сяє
Одна з небесної висоти
І тихий табір осяває.
У наметі одному старий не спить;
Він перед вугіллям сидить,
Зігрітий їх останнім жаром,
І в поле далеке дивиться,
Нічним вкрите паром.
Його молоденька дочка
Пішла гуляти в пустельному полі.
Вона звикла до жвавої волі,
Вона прийде; але ось вже ніч,
І скоро місяць вже покине
Небес далеких хмари, -
Земфіри немає як немає; і холоне
Убогий вечерю старого.
Але ось вона; за нею слідом
По степу юнак поспішає;
Циганові зовсім він невідомий.
«Батько мій, - діва каже, -
Веду я гостя; за курганом
Його в пустелі я знайшла
І в табір н а ніч зазвала.
Він хоче бути як ми циганом;
Його переслідує закон,
Але я йому подругою буд
Його звуть Алеко - він
Готовий йти за мною усюди ».
С т а р і до
Я радий. Залишся до ранку
Під покровом нашого намету
Або пробудити у нас і частці,
Як ти захочеш. Я готовий
З тобою ділити і хліб і дах.
Будь наш - звикни до нашої долі,
Бродить бідності і волі -
А завтра з ранковою зорею
В одній возі ми поїдемо;
Прийміть за промисел будь:
Залізо куй - иль пісні співай
І сели обходи з ведмедем.
Я залишаюся.
З е м ф і р а
Він буде мій:
Хто ж від мене його віджене?
Але пізно ... місяць молодий
зайшов; поля покриті імлою,
І сон мене мимоволі хилить ...
Світло. Старий тихенько бродить
Навколо мовчазного шатра.
«Вставай, Земфіра: сонце сходить,
Прокинься, мій гість! пора, пора! ..
Залиште, діти, ложе млості! .. »
І з шумом висипав народ;
Намети розібрані; вози
Чи готові вирушити в похід.
Все разом зрушила - і ось
Натовп валить в порожніх рівнинах.
Осли в перекидних кошиках
Дітей грають несуть;
Чоловіки і брати, дружини, діви,
І старий, і молодий услід йдуть;
Крик, шум, циганські приспіви,
Медведя рев, його ланцюгів
Нетерпляче брязкання,
Лахміття яскравих строкатість,
Дітей і старців нагота,
Собак і гавкіт і завивання,
Волинки говір, скрип возів,
Все бідно, дико, все безладно,
Але все так живо-неспокійно,
Так чуже мертвих наших млостей,
Так чуже цьому житті дозвільної,
Як пісня рабів одноманітною!
Понуро юнак дивився
На спорожніли рівнину
І смутку таємну причину
Витлумачити собі не смів.
З ним чорноока Земфіра,
Тепер він вільний житель світу,
І сонце весело над ним
Полуденної красою блищить;
Що ж серце юнака тріпоче?
Який турботою він млоїмо?
Пташка Божа не знає
Ні турботи, ні праці;
Метушливо НЕ звиває
Довговічного гнізда;
У боргу ніч на гілці дрімає;
Сонце червоне зійде,
Пташка гласу бога дослухається,
Стрепенеться і співає.
За навесні, красою природи,
Літо спекотне пройде -
І туман і негоду
Осінь пізня несе:
Людям нудно, людям горе;
Пташка в віддалені країни,
В теплий край, за синє море
Відлітає до весни.
Подібно пташці безтурботним
І він, вигнанець перелітний,
Гнізда надійного не знав
І ні до чого не звикав.
Йому всюди була дорога,
Скрізь була ночівлі покров;
Прокинувшись вранці, свій день
Він віддавав на волю бога,
І життя не могла тривога
Збентежити його сердечну лінь.
Його часом чарівної слави
Маніла далека зірка;
Несподівано розкіш і забави
До нього були іноді;
Над самотньою головою
І грім нерідко гуркотів;
Але він безтурботно під грозою
І в відро ясне дрімав.
І жив, не визнаючи влади
Долі підступної і сліпий;
Але боже! як грали пристрасті
Його слухняною душею!
З яким хвилюванням кипіли
У його змученої грудях!
Давно ль, на довго ль усмірелі?
Вони прокинуться: постривай!
З е м ф і р а
Скажи, мій друг: ти не шкодуєш
Про те, що кинув на завжди?
Що ж кинув я?
З е м ф і р а
Ти розумієш:
Людей вітчизни, міста.
Про що жаліти? Коли б ти знала,
Коли б ти уявляла
Неволю задушливих міст!
Там люди, в купах за огорожею,
Чи не дихають ранкової прохолодою,
Ні весняним запахом луків;
Любові соромляться, думки женуть,
Торгують волею своєї,
Глави перед ідолами хилять
І просять грошей та ланцюгів.
Що кинув я? Зрад волненье,
Звичаїв вирок,
Натовпи шалений гоненье
Або блискучий ганьба.
З е м ф і р а
Але там величезні палати,
Там різнокольорові килими,
Там гри, гучні бенкети,
Убори дев там такі багаті! ..
Що шум веселий міських?
Де немає любові, там немає веселий.
А діви ... Як ти краще їх
І без нарядів дорогих,
Без перлів, без намист!
Чи не змінися, мій ніжний друг!
А я ... одне моє желанье
З тобою ділити любов, дозвілля
І добровільне вигнання!
С т а р і до
Ти любиш нас, хоч і народжений
Серед багатого народу.
Але не завжди мила свобода
Тому, хто до млості привчений.
Між нами є одне переказ:
Царем колись засланий був
Полудня житель до нас у вигнанні.
(Я раніше знав, але забув
Його мудре прізвисько.)
Він був уже літами старий,
Але молодий і живий душею незлобно -
Мав він пісень чудовий дар
І голос, шуму вод подібний -
І полюбили всі його,
І жив він на берегах Дунаю,
Чи не ображаючи нікого,
Людей розповідями полон;
Чи не розумів він нічого,
І слабкий і боязкий був, як діти;
Чужі люди за нього
Звірів і риб ловили в мережі;
Як мерзла швидка річка
І зимові вихори вирували,
Пухнастою шкірою покривали
Вони святого старого;
Але він до турбот життя бідної
Звикнути ніколи не міг;
Поневірявся він висохлий, блідий,
Він говорив, що гнівний бог
Його карав за злочин ...
Він чекав: чи прийде избавленье.
І все нещасний тужив,
Блукаючи по берегах Дунаю,
Так гіркі сльози проливав,
Свій дальній град згадуючи,
І наказав він, помираючи,
Щоб на південь перенесли
Його сумують кістки,
І смертю - чужої того краю
Чи не заспокоєні гості!
Так ось доля твоїх синів,
Про Рим, про гучна держава! ..
Співак любові, співак богів,
Скажи мені, що таке слава?
Могильний гул, хвалебний глас,
З роду в пологи звук біжить?
Або під покровом димної кущі
Цигана дикого розповідь?
Минуло два літа. Так само бродять
Цигани мирною натовпом;
Скрізь і раніше знаходять
Гостинність і спокій.
Знехтувавши кайдани просвещенья,
Алеко вільний, як вони;
Він без турбот в сожаленья
Веде кочують дні.
Все той же він; сім'я все та ж;
Він, колишніх років не пам'ятаючи навіть,
До буттю циганського звик.
Він любить їх нічлігів сіни,
І захват вічної ліні,
І бідний, звучний їх мову.
Ведмідь, утікач рідної барлогу,
Кошлатий гість його шатра,
У селищах, уздовж степової дороги,
Поблизу молдуванських двору
Перед натовпом обережною
І тяжко танцює, і реве,
І ланцюг докучного гризе;
На посох опершись дорожній,
Старий ліниво в бубни б'є,
Алеко з пеньем звіра водить,
Земфіра поселян обходить
І данину їх вільну бере.
Настане ніч; вони всі троє
Варять ніжаться пшоно;
Старий заснув - і все в спокої ...
У наметі і тихо і темно.
Старий на весняному сонці гріє
Вже остигаючу кров;
У люльки дочка співає любов.
Алеко дослухається і блідне.
З е м ф і р а
Старий чоловік, грізний чоловік,
Ріж мене, пали мене:
Я тверда; не боюся
Ні ножа, ні вогню.
Ненавиджу тебе,
Зневажаю тебе;
Я іншого люблю,
Вмираю любя.
Мовчи. Мені спів набридло,
Я диких пісень не люблю.
З е м ф і р а
Не любиш? мені яке діло!
Я пісню для себе співаю.
Ріж мене, пали мене;
Не скажу нічого;
Старий чоловік, грізний чоловік,
Не впізнаєш його.
Він свіже весни,
Спекотніше літнього дня;
Як він молодий і сміливий!
Як він любить мене!
Як пестила його
Я в нічній тиші!
Як сміялися тоді
Ми твоєї сивині!
Мовчи, Земфіра! я задоволений…
З е м ф і р а
Так зрозумів пісню ти мою?
Земфіра!
З е м ф і р а
Ти сердитися вільний,
Я пісню про тебе співаю.
Іде й співає: Старий чоловік і ін.
С т а р і до
Так, пам'ятаю, пам'ятаю - пісня ця
Під час наше складена,
Уже давно в забаву світла
Співається між людей вона.
Кочуючи на степах Кагула,
Її, бувало, в зимову ніч
Моя співала Мариула,
Перед вогнем хитаючи дочка.
В своїм серці минулого літа
Час від часу темніше, темніше;
Але заронити пісня ця
Глибоко в пам'яті моїй.
Все тихо; ніч. місяцем прикрашений
Лазурний півдня небокрай,
Старий Земфірою пробуджений:
«Про мій батько! Алеко страшний.
Послухай: крізь важкий сон
І стогне, і плаче він ».
С т а р і до
Не чіпай його. Бережи мовчання.
Чув я російське переказ:
Тепер Полунощной часом
У сплячого тіснить дихання
Домашній дух; перед зорею
Іде він. Сиди зі мною.
З е м ф і р а
Батько мій! шепоче він: Земфіра!
С т а р і до
Тебе він шукає і уві сні:
Ти для нього дорожче світу.
З е м ф і р а
Його любов осоружна мені.
Мені нудно; серце волі просить -
Вже я ... Але тихіше! чуєш? він
Інше ім'я вимовляє ...
С т а р і до
З е м ф і р а
Чуєш? хрипкий стогін
І скрегіт затятий! .. Як жахливо! ..
Я розбуджу його ...
С т а р і до
даремно,
Нічного духу не гони -
Піде і сам ...
З е м ф і р а
Він повернувся,
Підвівся, кличе мене ... прокинувся -
Іду до нього - прощай, засни.
Де ти була?
З е м ф і р а
З батьком сиділа.
Якийсь дух тебе морив;
Уві сні душа твоя терпіла
муки; ти мене лякав:
Ти, сонний, скреготав зубами
І кликав мене.
Мені снилася ти.
Я бачив, ніби між нами ...
Я бачив страшні мрії!
З е м ф і р а
Не вір лукавим сновидінь.
Ах, я не вірю нічому:
Ні снам, ні солодким впевнено,
Ні навіть серця твоєму.
—
С т а р і до
Про що, безумець молодий,
Про що зітхаєш ти повсякчас?
Тут люди вільні, небо ясно,
І дружини славляться красою.
Не плач: туга тебе погубить.
Батько, вона мене не любить.
С т а р і до
Утішся, один: вона дитя.
Твоє зневіру нерозважливо:
Ти любиш гірко і важко,
А серце жіноче - жартома.
Поглянь: під віддаленим склепінням
Гуляє вільна місяць;
На всю природу мимохідь
Так само сяйво ллє вона.
Загляне в хмару будь-яке,
Його так пишно осяє -
І ось - вже перейшла в інше;
І то недовго відвідає.
Хто місце в небі їй вкаже,
Промовив: там зупинися!
Хто серця юної діви скаже:
Люби одне, що не змінися?
Утішся.
Як вона любила!
Як ніжно схиляючись до мене,
Вона в пустельній тиші
Годинники нічні проводила!
Веселощів дитячого сповнена,
Як часто милим лепетання
Іль п'янким поцілунком!
Мою замисленість вона
У хвилину розігнати вміла! ..
І що ж? Земфіра невірна!
Моя Земфіра охолола! ...
С т а р і до
Послухай: розповім тобі
Я повість про самого себе.
Давно, давно, коли Дунаю
Чи не погрожував ще москаль -
(Ось бачиш, я пригадую,
Алеко, стару печаль.)
Тоді боялися ми султана;
А правил Буджак паша
З високих веж Аккермана -
Я молодий був; моя душа
У той час радісно кипіла;
І жодна в кучерях моїх
Ще седінка НЕ біліла, -
Між красунь молодих
Одна була ... і довго нею,
Як сонцем, милувався я,
І нарешті назвав моєю ...
Ах, швидко молодість моя
Зіркою епілепсію майнула!
Але ти, пора любові, минула
Ще швидше: тільки рік
Мене любила Мариула.
Одного разу поблизу Кагульское вод
Ми чужий табір зустріли;
Цигани ті, свої намети
Розбивши поблизу наших у гори,
Дві ночі разом ночували.
Вони пішли на третю ніч, -
І, брося маленьку дочку,
Пішла за ними Мариула.
Я мирно спав; зоря блиснула;
Прокинувся я, подруги немає!
Шукаю, кличу - пропав і слід.
Сумуючи, плакала Земфіра,
І я заплакав - з цього часу
Пости мені все діви світу;
Між ними ніколи мій погляд
Чи не вибирав собі подруги,
І самотні дозвілля
Вже ні з ким я не ділив.
Так як же ти не поспішив
Негайно услід невдячної
І хижакам і їй підступної
Кинджала в серце не встромив?
С т а р і до
До чого? вольнее птиці младость;
Хто в силах утримати любов?
Чредою всім дається радість;
Що було, то не буде знову.
Я не такий. Ні, я не сперечаючись
Від прав моїх не відмовлюся!
Або хоч помстою наслажусь.
О ні! коли б над безоднею моря
Знайшов я сплячого ворога,
Клянуся, і тут моя нога
Чи не пощадила б лиходія;
Я в хвилі моря, що не бліднучи,
І беззахисного б штовхнув;
Раптовий жах пробудження
Лютим сміхом дорікнув,
І довго мені його паденья
Смішний і солодкий був би гул.
—
М о л о д о м ц и г а н
Ще одне ... одне лобзанье ...
З е м ф і р а
Пора: мій чоловік ревнивий і зол.
Одне ... але не частці! .. на прощання.
З е м ф і р а
Прощай, поки не прийшов.
Скажи - коли ж знову побачення?
З е м ф і р а
Сьогодні, як зайде місяць,
Там, за курганом над могилою ...
Завжди каже правду! не прийде вона!
З е м ф і р а
Ось він! біжи! .. Прийду, мій милий.
Алеко спить. У його розумі
Бачення неясне грає;
Він, з криком прокинувшись у темряві,
Рівнів руку простягає;
Але обробелая рука
Покрови хладние вистачає -
Його подруга далека ...
Він з трепетом підвівся і дослухається ...
Все тихо - страх його обіймає,
А за ним течуть і жар і хлад;
Встає він, з намету виходить,
Навколо возів, жахливий, бродить;
Спокійно все; поля мовчать;
темно; місяць зайшла в тумани,
Трохи видніється зірок невірне світло,
Трохи по росі помітний слід
Веде за віддалені кургани:
Нетерпляче він йде,
Куди зловісний слід веде.
Могила на краю дороги
Вдалині біліє перед ним ...
Туди слабшає ноги
Тягне, передчуттям млоїмо,
Тремтять уста, тремтять коліна,
Йде ... і раптом ... иль це сон?
Раптом бачить близькі дві тіні
І близькою шепіт чує він -
Над знеславленої могилою.
1-й г о л о с
2-й г о л о с
Стривай ...
1-й г о л о с
Пора, мій милий.
2-й г о л о с
Ні, ні, постій, дочекаємося дня.
1-й г о л о с
Вже пізно.
2-й г о л о с
Як ти боязко любиш.
Хвилину!
1-й г о л о с
Ти мене погубиш.
2-й г о л о с
1-й г о л о с
Якщо без мене
Прокинеться чоловік? ..
Прокинувся я.
Куди ви! не поспішайте обидва;
Вам добре і тут біля труни.
З е м ф і р а
Мій друг, біжи, біжи ...
Стривай!
Куди, красень молодий?
Лежи!
Встромляє в нього ніж.
З е м ф і р а
Вмираю ...
З е м ф і р а
Алеко, ти вб'єш його!
Поглянь: ти весь окропити кров'ю!
О, що ти зробив?
Нічого.
Тепер дихай його любов'ю.
З е м ф і р а
Ні, годі, не боюся тебе! -
Твої погрози зневажаю,
Твоє вбивство проклинаю ...
Помри ж і ти!
Вражає її.
З е м ф і р а
Помру люблячи ...
Схід, денницею осяяний,
Сяяв. Алеко за пагорбом,
З ножем в руках, закривавлений
Сидів на камені гробовому.
Два трупа перед ним лежали;
Вбивця страшний був особою.
Цигани боязко оточували
Його стривоженій натовпом.
Могилу осторонь копали.
Йшли дружини скорботної низкою
І в очі мертвих цілували.
Старий батько один сидів
І на загиблу дивився
У німому бездіяльності печалі;
Підняли трупи, понесли
І в лоно хладное землі
Подружжя младую поклали.
Алеко видали дивився
На все ... коли ж їх закрили
Останню жменю земної,
Він мовчки, повільно схилився
І з каменю на траву звалився.
Тоді старий, наближаючись, річок:
«Залиш нас, горда людина!
Ми дикі; немає у нас законів,
Ми не терзає, що не стратимо -
Не потрібно крові нам і стогонів -
Але жити з убивцею не хочемо ...
Ти не народжений для дикої частки,
Ти для себе лише хочеш волі;
Жахливий нам твій буде глас:
Ми боязкі і добрі душею,
Ти злий і сміливий - залиш ж нас,
Прости, хай буде мир з тобою ».
Сказав - і шумною натовпом
Піднявся табір кочовий
З долини страшного ночівлі.
І скоро все в дали степової
скор; лише одна віз,
Убогим крита килимом,
Стояла в поле роковому.
Так іноді перед зимою,
Туманною, ранкової часом,
Коли Підіймає з полів
Станиця пізніх журавлів
І з криком вдалину на південь мчить,
Пронизаний згубним свинцем
Один сумно залишається,
Повиснувши пораненим крилом.
Настала ніч: в возі темної
Вогню ніхто не розклав,
Ніхто під кришею підйомної
До ранку сном не спочив.
Чарівною силою співи
В туманною пам'яті моїй
Так пожвавлюються бачення
Те світлих, то сумних днів.
У країні, де довго, довго лайки
Жахливий гул не замовкав,
Де наказові межі
Стамбулу російська вказав,
Де старий наш орел двоголовий
Ще шумить минулого славою,
Зустрічав я посеред степів
Над рубежами стародавніх станів
Вози мирні Циганов,
Смиренної вольності дітей.
За їх ледачими юрбами
У пустелях часто я бродив,
Просту їжу їх ділив
І засипав перед їх вогнями.
У походах повільних любив
Їх пісень радісні гули -
І довго милою Маріули
Я ім'я ніжне твердив.
Але щастя немає і між вами,
Природи бідні сини! ..
І під іздрав шатрами
Живуть болісні сни.
І ваші сіни кочові
В пустелях не спаслися від бід,
І всюди фатальні,
І від доль захисту немає.
Примітки
Написано в 1824 р і є поетичним виразом світоглядної кризи, який переживав Пушкін в 1823-1824 рр. Поет з надзвичайною глибиною і проникливістю ставить в «Циган» ряд важливих питань, відповіді на які він ще не в змозі дати. В образі Алеко виражені почуття і думки самого автора. Недарма Пушкін дав йому своє власне ім'я(Олександр), а в епілозі підкреслив, що і сам він, як і його герой, жив в циганському таборі.
Свого героя, романтичного вигнанця, який втік, як і Кавказький бранець, в пошуках свободи від культурного товариства, де панує рабство, фізичне і моральне, Пушкін поміщає в середу, де немає ні законів, ні примусу, ніяких взаємних зобов'язань. Пушкінські «вільні» цигани, незважаючи на безліч точно і вірно відтворених в поемі рис їхнього побуту і життя, звичайно, вкрай далекі від справжніх бессарабських циган, які жили тоді в «кріпосне стані» (див. В розділі «З ранніх редакцій», чорнове передмову Пушкіна до його поеми). Але Пушкіну треба було створити свого героя таку обстановку, в якій він міг би повністю задовольнити своє пристрасне бажання абсолютної, нічим не обмеженої свободи. І тут виявляється, що Алеко, що вимагає свободи для себе, не бажає визнавати її для інших, якщо ця свобода зачіпає його інтереси, його права ( «Я не такий, - каже він старому циганові, - немає, я, не сперечаючись, від прав своїх але відмовлюся »). Поет розвінчує романтичного героя, показуючи, що за його прагненням до свободи варто «безнадійний егоїзм». Абсолютна свобода до любові, як вона здійснюється в поемі в діях Земфіри і Маріули, виявляється пристрастю, що не створює ніяких духовних зв'язків між закоханими, які не накладає на них жодних моральних зобов'язань. Земфірі нудно, «серце волі просить» - і вона легко, без докорів сумління змінює Алеко; в сусідньому таборі виявився красивий циган, і після дводенного знайомства, «брося маленьку дочку» (і чоловіка), «пішла за ними Мариула» ... Вільні цигани, як виявляється, вільні лише тому, що вони «ліниві» і «боязкі душею», примітивні, позбавлені високих духовних запитів. До того ж свобода зовсім не дає цим вільним циганам щастя. Старий циган так само нещасливий, як і Алеко, але тільки він упокорюється перед своїм нещастям, вважаючи, що це - нормальний порядок, що «чредою всім дається радість, що було, то не буде знову».
Так Пушкін в своїй поемі розвінчав і традиційного романтичного героя-Свободолюбні, і романтичний ідеал абсолютної свободи. Замінити ці абстрактні, туманні романтичні ідеали будь-якими більш реальними, пов'язаними з громадським життям Пушкін ще не вміє, і тому висновок поеми звучить трагічно-безнадійно:
Але щастя немає і між вами,
Природи бідні сини! ..
.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І всюди фатальні,
І від доль захисту немає.
Ці вистраждані Пушкіним глибокі думки і почуття одягнені в «Циган» в досконалу поетичну форму. Вільна і в той же час чітка і ясна композиція поеми, яскраві картини життя і побуту циган, насичені ліризмом опису почуттів і переживань героя, драматичні діалоги, в яких розкриваються конфлікти і суперечності, що становлять зміст поеми, включені в поему сторонні епізоди - вірші про безтурботне пташці, розповідь про Овідія - все це робить поему «Цигани» одним з найкращих творів молодого Пушкіна.
Закінчивши поему в жовтні 1824 р Пушкін не поспішав з її опублікуванням. По-перше, він думав ще збагатити критичний вміст поеми, ввівши в неї мова Алеко до новонародженому сину, в якій звучить гірке розчарування поета в цінності науки і освіти, того освіти, якому Пушкін так щиро і віддано служив і до свого кризи і після нього , до самої смерті. Цей монолог Алеко залишився недопрацьованим в рукописи (див. «З ранніх редакцій»). Іншою причиною затримки оприлюднення «Циган» було, можна думати, то, що в цей час (кінець 1824 го і 1825-й р) Пушкін вже долав свою кризу романтизму, і йому але хотілося нести в публіку настільки сильне твір, бездумне вже його справжні погляди. «Цигани» були надруковані тільки в 1827 р, з поміткою на обкладинці: «Писано в 1824 році».
З ранніх редакцій
I. Чернової уривок, що не увійшов до остаточної редакції
Після вірша «В наметі і тихо і темно»:
Бліда, слабка, Земфіра дрімає -
Алеко з радістю в очах
Немовля тримає на руках
І крику життя жадібно дослухається:
«Прийми привіт серцевий мій,
Дитя любові, дитя природи,
І з даром життя дорогою
Неоціненний дар свободи! ..
Залишся посеред степів;
Безмовні тут звичаїв,
І немає їх раннього гоненья
Над дикої люлькою твоєї;
Рости на волі без уроків;
Чи не знай сором'язливих палат
І не міняй простих пороків
На утворений розпуста;
Під покровом мирного забуття
Нехай цигана бідний внук
Позбавлений і млості просвещенья
І пишної суєти наук -
Зате безтурботний, здоровий і вільний,
Пихатих докорів чужий,
Він буде життям задоволений,
Не знаючи вічно нових потреб.
Ні, не схилить він колін
Перед ідолом якийсь честі,
Чи не буде вигадувати зрад,
Тремтячи таємно спрагою мести, -
Не зазнає хлопчик мій,
Наскільки жорстокі пені,
Наскільки черствий і гіркий хліб чужий -
Наскільки тяжко повільної ногою
Сходити на чужі ступені;
Від суспільства, бути може, я
От'емлю нині громадянина, -
Що потреби, - я рятую сина,
І я б хотів, щоб мати моя
Мене народила в гущавині лісу,
Або під юртою Остяка,
Або в щілині скелі.
О, скільки б їдких докорів,
Важких снів, зневірені
Тоді б я в житті не дізнався ...
II. Проекти передмови Пушкіна до поеми
1
Довго не знали в Європі походження Циганов; вважали їх вихідцями з Єгипту - донині в деяких землях і називають їх єгиптянами. Англійські мандрівники дозволили нарешті все здивування - доведено, що цигани належать знедоленою касти індіанців, які називаються Паріан. Мова і те, що можна назвати їх вірою, - навіть риси обличчя і спосіб життя - вірні тому свідчення. Їх прихильність до дикої вільності, забезпеченої бедностню, всюди втомила заходи, прийняті урядом для перетворення дозвільного життя цих бродяг, - вони кочують в Росії, як і в Англії; чоловіки займаються ремеслами, необхідними для перших потреб, торгують кіньми, водять ведмедів, обманюють і крадуть, жінки займаються ворожінням, пеньем і танцями.
У Молдові цигани складають більшу частину народонаселення; але все замечательнее те, що в Бессарабії і Молдавії кріпосне стан є тільки між сих покірних прихильників первісної свободи. Це не заважає їм, однак же, вести дику кочове життя, досить чітко описану в цей повісті. Вони відрізняються перед іншими більшої моральною чистотою. Вони не промишляють ні крадіжкою, ні обманом. Втім, вони так само дикі, так само люблять музику і займаються тими ж грубими ремеслами. Данина їх становить необмежений дохід дружини господаря.
2
Примітка. Бессарабія, відома в найглибшій стародавності, повинна бути особливо цікава для нас:
Вона Державіним оспівана
І славою руською повна.
Але донині область ця нам відома по помилковим описами двох або трьох мандрівників. Не знаю, видет чи коли-небудь «Історичне та статистичний опис оной», складене І. П. Ліпранді, що з'єднує вченість справжню з відмінними достоїнствами військового людини.
Цигани шумною натовпом
За Бессарабії кочують.
Вони сьогодні над річкою
У наметах подертих ночують.
Як вільність, весел їх нічліг
І мирний сон під небесами;
Між колесами возів,
Полузавешанних килимами,
Горить вогонь; сім'я кругом
Готує вечерю; в чистому полі
Пасуться коні; за шатром
Ручний ведмідь лежить на волі.
Все живо посеред степів:
Турботи мирні сімей,
Готових з ранку в шлях недальніх,
І пісні дружин, і крик дітей,
І дзвін похідної ковадла.
Але ось на табір кочовий
Сходить сонне мовчання,
І чутно в тиші степової
Лише гавкіт собак та коней іржання.
Вогні всюди погашені,
Спокійно все, місяць сяє
Одна з небесної висоти
І тихий табір осяває.
У наметі одному старий не спить;
Він перед вугіллям сидить,
Зігрітий їх останнім жаром,
І в поле далеке дивиться,
Нічним вкрите паром.
Його молоденька дочка
Пішла гуляти в пустельному полі.
Вона звикла до жвавої волі,
Вона прийде; але ось вже ніч,
І скоро місяць вже покине
Небес далеких хмари, -
Земфіри немає як немає; і холоне
Убогий вечерю старого.
Але ось вона; за нею слідом
По степу юнак поспішає;
Циганові зовсім він невідомий.
«Батько мій, - діва каже, -
Веду я гостя; за курганом
Його в пустелі я знайшла
І в табір на ніч зазвала.
Він хоче бути як ми циганом;
Його переслідує закон,
Але я йому подругою буд
Його звуть Алеко - він
Готовий йти за мною усюди ».
старий
Я радий. Залишся до ранку
Під покровом нашого намету
Або пробудити у нас і частці,
Як ти захочеш. Я готовий
З тобою ділити і хліб і дах.
Будь наш - звикни до нашої долі,
Бродить бідності і волі -
А завтра з ранковою зорею
В одній возі ми поїдемо;
Прийміть за промисел будь:
Залізо куй - иль пісні співай
І сели обходи з ведмедем.
Алеко
Я залишаюся.
Земфіра
Він буде мій:
Хто ж від мене його віджене?
Але пізно ... місяць молодий
зайшов; поля покриті імлою,
І сон мене мимоволі хилить ...
Світло. Старий тихенько бродить
Навколо мовчазного шатра.
«Вставай, Земфіра: сонце сходить,
Прокинься, мій гість! пора, пора! ..
Залиште, діти, ложе млості! .. »
І з шумом висипав народ;
Намети розібрані; вози
Чи готові вирушити в похід.
Все разом зрушила - і ось
Натовп валить в порожніх рівнинах.
Осли в перекидних кошиках
Дітей грають несуть;
Чоловіки і брати, дружини, діви,
І старий, і молодий услід йдуть;
Крик, шум, циганські приспіви,
Медведя рев, його ланцюгів
Нетерпляче брязкання,
Лахміття яскравих строкатість,
Дітей і старців нагота,
Собак і гавкіт і завивання,
Волинки говір, скрип возів,
Все бідно, дико, все безладно,
Але все так живо-неспокійно,
Так чуже мертвих наших млостей,
Так чуже цьому житті дозвільної,
Як пісня рабів одноманітною!
Понуро юнак дивився
На спорожніли рівнину
І смутку таємну причину
Витлумачити собі не смів.
З ним чорноока Земфіра,
Тепер він вільний житель світу,
І сонце весело над ним
Полуденної красою блищить;
Що ж серце юнака тріпоче?
Який турботою він млоїмо?
Пташка Божа не знає
Ні турботи, ні праці;
Метушливо НЕ звиває
Довговічного гнізда;
У боргу ніч на гілці дрімає;
Сонце червоне зійде,
Пташка гласу бога дослухається,
Стрепенеться і співає.
За навесні, красою природи,
Літо спекотне пройде -
І туман і негоду
Осінь пізня несе:
Людям нудно, людям горе;
Пташка в віддалені країни,
В теплий край, за синє море
Відлітає до весни.
Подібно пташці безтурботним
І він, вигнанець перелітний,
Гнізда надійного не знав
І ні до чого не звикав.
Йому всюди була дорога,
Скрізь була ночівлі покров;
Прокинувшись вранці, свій день
Він віддавав на волю бога,
І життя не могла тривога
Збентежити його сердечну лінь.
Його часом чарівної слави
Маніла далека зірка;
Несподівано розкіш і забави
До нього були іноді;
Над самотньою головою
І грім нерідко гуркотів;
Але він безтурботно під грозою
І в відро ясне дрімав.
І жив, не визнаючи влади
Долі підступної і сліпий;
Але боже! як грали пристрасті
Його слухняною душею!
З яким хвилюванням кипіли
У його змученої грудях!
Давно ль, на довго ль усмірелі?
Вони прокинуться: постривай!
Земфіра
Скажи, мій друг: ти не шкодуєш
Про те, що кинув на завжди?
Алеко
Що ж кинув я?
Земфіра
Ти розумієш:
Людей вітчизни, міста.
Алеко
Про що жаліти? Коли б ти знала,
Коли б ти уявляла
Неволю задушливих міст!
Там люди, в купах за огорожею,
Чи не дихають ранкової прохолодою,
Ні весняним запахом луків;
Любові соромляться, думки женуть,
Торгують волею своєї,
Глави перед ідолами хилять
І просять грошей та ланцюгів.
Що кинув я? Зрад волненье,
Звичаїв вирок,
Натовпи шалений гоненье
Або блискучий ганьба.
Земфіра
Але там величезні палати,
Там різнокольорові килими,
Там гри, гучні бенкети,
Убори дев там такі багаті! ..
Алеко
Що шум веселий міських?
Де немає любові, там немає веселий.
А діви ... Як ти краще їх
І без нарядів дорогих,
Без перлів, без намист!
Чи не змінися, мій ніжний друг!
А я ... одне моє желанье
З тобою ділити любов, дозвілля
І добровільне вигнання!
старий
Ти любиш нас, хоч і народжений
Серед багатого народу.
Але не завжди мила свобода
Тому, хто до млості привчений.
Між нами є одне переказ:
Царем колись засланий був
Полудня житель до нас у вигнанні.
(Я раніше знав, але забув
Його мудре прізвисько.)
Він був уже літами старий,
Але молодий і живий душею незлобно -
Мав він пісень чудовий дар
І голос, шуму вод подібний -
І полюбили всі його,
І жив він на берегах Дунаю,
Чи не ображаючи нікого,
Людей розповідями полон;
Чи не розумів він нічого,
І слабкий і боязкий був, як діти;
Чужі люди за нього
Звірів і риб ловили в мережі;
Як мерзла швидка річка
І зимові вихори вирували,
Пухнастою шкірою покривали
Вони святого старого;
Але він до турбот життя бідної
Звикнути ніколи не міг;
Поневірявся він висохлий, блідий,
Він говорив, що гнівний бог
Його карав за злочин ...
Він чекав: чи прийде избавленье.
І все нещасний тужив,
Блукаючи по берегах Дунаю,
Так гіркі сльози проливав,
Свій дальній град згадуючи,
І наказав він, помираючи,
Щоб на південь перенесли
Його сумують кістки,
І смертю - чужої того краю
Чи не заспокоєні гості!
Алеко
Так ось доля твоїх синів,
Про Рим, про гучна держава! ..
Співак любові, співак богів,
Скажи мені, що таке слава?
Могильний гул, хвалебний глас,
З роду в пологи звук біжить?
Або під покровом димної кущі
Цигана дикого розповідь?
Минуло два літа. Так само бродять
Цигани мирною натовпом;
Скрізь і раніше знаходять
Гостинність і спокій.
Знехтувавши кайдани просвещенья,
Алеко вільний, як вони;
Він без турбот в сожаленья
Веде кочують дні.
Все той же він; сім'я все та ж;
Він, колишніх років не пам'ятаючи навіть,
До буттю циганського звик.
Він любить їх нічлігів сіни,
І захват вічної ліні,
І бідний, звучний їх мову.
Ведмідь, утікач рідної барлогу,
Кошлатий гість його шатра,
У селищах, уздовж степової дороги,
Поблизу молдуванських двору
Перед натовпом обережною
І тяжко танцює, і реве,
І ланцюг докучного гризе;
На посох опершись дорожній,
Старий ліниво в бубни б'є,
Алеко з пеньем звіра водить,
Земфіра поселян обходить
І данину їх вільну бере.
Настане ніч; вони всі троє
Варять ніжаться пшоно;
Старий заснув - і все в спокої ...
У наметі і тихо і темно.
Старий на весняному сонці гріє
Вже остигаючу кров;
У люльки дочка співає любов.
Алеко дослухається і блідне.
Земфіра
Старий чоловік, грізний чоловік,
Ріж мене, пали мене:
Я тверда; не боюся
Ні ножа, ні вогню.
Ненавиджу тебе,
Зневажаю тебе;
Я іншого люблю,
Вмираю любя.
Алеко
Мовчи. Мені спів набридло,
Я диких пісень не люблю.
Земфіра
Не любиш? мені яке діло!
Я пісню для себе співаю.
Ріж мене, пали мене;
Не скажу нічого;
Старий чоловік, грізний чоловік,
Не впізнаєш його.
Він свіже весни,
Спекотніше літнього дня;
Як він молодий і сміливий!
Як він любить мене!
Як пестила його
Я в нічній тиші!
Як сміялися тоді
Ми твоєї сивині!
Алеко
Мовчи, Земфіра! я задоволений…
Земфіра
Так зрозумів пісню ти мою?
Алеко
Земфіра
Ти сердитися вільний,
Я пісню про тебе співаю.
Іде й співає: Старий чоловік і ін.
старий
Так, пам'ятаю, пам'ятаю - пісня ця
Під час наше складена,
Уже давно в забаву світла
Співається між людей вона.
Кочуючи на степах Кагула,
Її, бувало, в зимову ніч
Моя співала Мариула,
Перед вогнем хитаючи дочка.
В своїм серці минулого літа
Час від часу темніше, темніше;
Але заронити пісня ця
Глибоко в пам'яті моїй.
Все тихо; ніч. місяцем прикрашений
Лазурний півдня небокрай,
Старий Земфірою пробуджений:
«Про мій батько! Алеко страшний.
Послухай: крізь важкий сон
І стогне, і плаче він ».
старий
Не чіпай його. Бережи мовчання.
Чув я російське переказ:
Тепер Полунощной часом
У сплячого тіснить дихання
Домашній дух; перед зорею
Іде він. Сиди зі мною.
Земфіра
Батько мій! шепоче він: Земфіра!
старий
Тебе він шукає і уві сні:
Ти для нього дорожче світу.
Земфіра
Його любов осоружна мені.
Мені нудно; серце волі просить -
Вже я ... Але тихіше! чуєш? він
Інше ім'я вимовляє ...
старий
Земфіра
Чуєш? хрипкий стогін
І скрегіт затятий! .. Як жахливо! ..
Я розбуджу його ...
старий
даремно,
Нічного духу не гони -
Піде і сам ...
Земфіра
Він повернувся,
Підвівся, кличе мене ... прокинувся -
Іду до нього - прощай, засни.
Алеко
Де ти була?
Земфіра
З батьком сиділа.
Якийсь дух тебе морив;
Уві сні душа твоя терпіла
муки; ти мене лякав:
Ти, сонний, скреготав зубами
І кликав мене.
Алеко
Мені снилася ти.
Я бачив, ніби між нами ...
Я бачив страшні мрії!
Земфіра
Не вір лукавим сновидінь.
Алеко
Ах, я не вірю нічому:
Ні снам, ні солодким впевнено,
Ні навіть серця твоєму.
старий
Про що, безумець молодий,
Про що зітхаєш ти повсякчас?
Тут люди вільні, небо ясно,
І дружини славляться красою.
Не плач: туга тебе погубить.
Алеко
Батько, вона мене не любить.
старий
Утішся, один: вона дитя.
Твоє зневіру нерозважливо:
Ти любиш гірко і важко,
А серце жіноче - жартома.
Поглянь: під віддаленим склепінням
Гуляє вільна місяць;
На всю природу мимохідь
Так само сяйво ллє вона.
Загляне в хмару будь-яке,
Його так пишно осяє -
І ось - вже перейшла в інше;
І то недовго відвідає.
Хто місце в небі їй вкаже,
Промовив: там зупинися!
Хто серця юної діви скаже:
Люби одне, що не змінися?
Утішся.
Алеко
Як вона любила!
Як ніжно схиляючись до мене,
Вона в пустельній тиші
Годинники нічні проводила!
Веселощів дитячого сповнена,
Як часто милим лепетання
Іль п'янким поцілунком!
Мою замисленість вона
У хвилину розігнати вміла! ..
І що ж? Земфіра невірна!
Моя Земфіра охолола! ...
старий
Послухай: розповім тобі
Я повість про самого себе.
Давно, давно, коли Дунаю
Чи не погрожував ще москаль -
(Ось бачиш, я пригадую,
Алеко, стару печаль.)
Тоді боялися ми султана;
А правил Буджак паша
З високих веж Аккермана -
Я молодий був; моя душа
У той час радісно кипіла;
І жодна в кучерях моїх
Ще седінка НЕ біліла, -
Між красунь молодих
Одна була ... і довго нею,
Як сонцем, милувався я,
І нарешті назвав моєю ...
Ах, швидко молодість моя
Зіркою епілепсію майнула!
Але ти, пора любові, минула
Ще швидше: тільки рік
Мене любила Мариула.
Одного разу поблизу Кагульское вод
Ми чужий табір зустріли;
Цигани ті, свої намети
Розбивши поблизу наших у гори,
Дві ночі разом ночували.
Вони пішли на третю ніч, -
І, брося маленьку дочку,
Пішла за ними Мариула.
Я мирно спав; зоря блиснула;
Прокинувся я, подруги немає!
Шукаю, кличу - пропав і слід.
Сумуючи, плакала Земфіра,
І я заплакав - з цього часу
Пости мені все діви світу;
Між ними ніколи мій погляд
Чи не вибирав собі подруги,
І самотні дозвілля
Вже ні з ким я не ділив.
Алеко
Так як же ти не поспішив
Негайно услід невдячної
І хижакам і їй підступної
Кинджала в серце не встромив?
старий
До чого? вольнее птиці младость;
Хто в силах утримати любов?
Чредою всім дається радість;
Що було, то не буде знову.
Алеко
Я не такий. Ні, я не сперечаючись
Від прав моїх не відмовлюся!
Або хоч помстою наслажусь.
О ні! коли б над безоднею моря
Знайшов я сплячого ворога,
Клянуся, і тут моя нога
Чи не пощадила б лиходія;
Я в хвилі моря, що не бліднучи,
І беззахисного б штовхнув;
Раптовий жах пробудження
Лютим сміхом дорікнув,
І довго мені його паденья
Смішний і солодкий був би гул.
молодий циган
Ще одне ... одне лобзанье ...
Земфіра
Пора: мій чоловік ревнивий і зол.
циган
Одне ... але не частці! .. на прощання.
Земфіра
Прощай, поки не прийшов.
циган
Скажи - коли ж знову побачення?
Земфіра
Сьогодні, як зайде місяць,
Там, за курганом над могилою ...
циган
Завжди каже правду! не прийде вона!
Земфіра
Ось він! біжи! .. Прийду, мій милий.
Алеко спить. У його розумі
Бачення неясне грає;
Він, з криком прокинувшись у темряві,
Рівнів руку простягає;
Але обробелая рука
Покрови хладние вистачає -
Його подруга далека ...
Він з трепетом підвівся і дослухається ...
Все тихо - страх його обіймає,
А за ним течуть і жар і хлад;
Встає він, з намету виходить,
Навколо возів, жахливий, бродить;
Спокійно все; поля мовчать;
темно; місяць зайшла в тумани,
Трохи видніється зірок невірне світло,
Трохи по росі помітний слід
Веде за віддалені кургани:
Нетерпляче він йде,
Куди зловісний слід веде.
Могила на краю дороги
Вдалині біліє перед ним ...
Туди слабшає ноги
Тягне, передчуттям млоїмо,
Тремтять уста, тремтять коліна,
Йде ... і раптом ... иль це сон?
Раптом бачить близькі дві тіні
І близькою шепіт чує він -
Над знеславленої могилою.
Ні, ні, постій, дочекаємося дня.
Як ти боязко любиш.
Хвилину!
Якщо без мене
Прокинеться чоловік? ..
Алеко
Прокинувся я.
Куди ви! не поспішайте обидва;
Вам добре і тут біля труни.
Земфіра
Мій друг, біжи, біжи ...
Алеко
Стривай!
Куди, красень молодий?
Лежи!
Встромляє в нього ніж.
Земфіра
циган
Земфіра
Алеко, ти вб'єш його!
Поглянь: ти весь окропити кров'ю!
О, що ти зробив?
Алеко
Нічого.
Тепер дихай його любов'ю.
Земфіра
Ні, годі, не боюся тебе! -
Твої погрози зневажаю,
Твоє вбивство проклинаю ...
Алеко
Помри ж і ти!
Вражає її.
Земфіра
Помру люблячи ...
Схід, денницею осяяний,
Сяяв. Алеко за пагорбом,
З ножем в руках, закривавлений
Сидів на камені гробовому.
Два трупа перед ним лежали;
Вбивця страшний був особою.
Цигани боязко оточували
Його стривоженій натовпом.
Могилу осторонь копали.
Йшли дружини скорботної низкою
І в очі мертвих цілували.
Старий батько один сидів
І на загиблу дивився
У німому бездіяльності печалі;
Підняли трупи, понесли
І в лоно хладное землі
Подружжя младую поклали.
Алеко видали дивився
На все ... коли ж їх закрили
Останню жменю земної,
Він мовчки, повільно схилився
І з каменю на траву звалився.
Тоді старий, наближаючись, річок:
«Залиш нас, горда людина!
Ми дикі; немає у нас законів,
Ми не терзає, що не стратимо -
Не потрібно крові нам і стогонів -
Але жити з убивцею не хочемо ...
Ти не народжений для дикої частки,
Ти для себе лише хочеш волі;
Жахливий нам твій буде глас:
Ми боязкі і добрі душею,
Ти злий і сміливий - залиш ж нас,
Прости, хай буде мир з тобою ».
Сказав - і шумною натовпом
Піднявся табір кочовий
З долини страшного ночівлі.
І скоро все в дали степової
скор; лише одна віз,
Убогим крита килимом,
Стояла в поле роковому.
Так іноді перед зимою,
Туманною, ранкової часом,
Коли Підіймає з полів
Станиця пізніх журавлів
І з криком вдалину на південь мчить,
Пронизаний згубним свинцем
Один сумно залишається,
Повиснувши пораненим крилом.
Настала ніч: в возі темної
Вогню ніхто не розклав,
Ніхто під кришею підйомної
До ранку сном не спочив.
Епілог
Чарівною силою співи
В туманною пам'яті моїй
Так пожвавлюються бачення
Те світлих, то сумних днів.
У країні, де довго, довго лайки
Жахливий гул не замовкав,
Де наказові межі
Стамбулу російська вказав,
Де старий наш орел двоголовий
Ще шумить минулого славою,
Зустрічав я посеред степів
Над рубежами стародавніх станів
Вози мирні Циганов,
Смиренної вольності дітей.
За їх ледачими юрбами
У пустелях часто я бродив,
Просту їжу їх ділив
І засипав перед їх вогнями.
У походах повільних любив
Їх пісень радісні гули -
І довго милою Маріули
Я ім'я ніжне твердив.
Але щастя немає і між вами,
Природи бідні сини! ..
І під іздрав шатрами
Живуть болісні сни.
І ваші сіни кочові
В пустелях не спаслися від бід,
І всюди фатальні,
І від доль захисту немає.
Аналіз поеми «Цигани» Пушкіна
Де б не знаходився А. С. Пушкін, він завжди бачив у навколишньому середовищі теми і сюжети для нових творів. За свідченням сучасників, він навіть провів кілька днів у справжньому циганському таборі під час південної посилання. Під цими враженнями він почав писати поему «Цигани», яку закінчив вже в 1824 р в Михайлівському. Твір не користувалося особливою популярністю за життя поета, але її високо оцінили діячі декабристського руху. В образі Алеко Пушкін висловлює крах романтичних ідеалів.
На початку твору циганський табір символізує царство свободи і вольності. Цигани живуть весело і безтурботно, над ними немає ніякої влади. Не маючи пристанища, вони знаходяться в постійному русі. Відсутність законів і строгих повчань робить їх життя легкимі необтяжливою. Тому Земфіра вільно призводить до табору Алеко. Традиційне суспільство було вкрай замкнутим, чужинець не міг просто так увійти в нього і стати рівноправним членом. Але в народі, який протягом століть вів кочове життя, склалися своєрідні стереотипи поведінки. Цигани відрізняються практично необмеженою свободою. Дівчина в одну ніч знаходить собі чоловіка, але це не викликає ні в кого осуду.
Пушкін не вказує причини, по якій Алеко став вигнанцем. У циганський табір його привела непроста доля. Довгий час він був самотній, але знаходив в цьому особливу чарівність. покинувши гучну міське життя, Алеко позбувся влади і законів. Просте існування в оточенні природи доставляло йому справжнє щастя. Але автор зазначає, що в грудях молодої людини вирували сильні пристрасті, які не знаходили виходу.
Зустрівши Земфіру, Алеко по-справжньому полюбив, можливо, перший раз в житті. Він з радістю приєднався до табору, так як повірив, що нарешті знайшов те, до чого прагнув. Алеко розповідає улюбленої про те, наскільки фальшива і неприємна життя в освіченому суспільстві. Він щасливий з циганами і бажає лише про те, щоб Земфіра була йому вірна. Зловісним застереженням звучить розповідь батька дівчини, який передрікає, що коли-небудь Алеко потягне на батьківщину, і він проявить свій гордий дух.
Пророцтво старого збулося. Земфіра була вільною від народження. Навіть дочка не могла втримати її біля чоловіка. Цигани не визнавали шлюбних ланцюгів, тому дівчина змінила Алеко. Вона не вважала це серйозним злочином. Але Алеко був вихований в іншому світі. Помста він вважав необхідною і корисною, а гідним покаранням - тільки смерть. Юнак вбиває коханців, і цигани виганяють його з табору.
Алеко - яскравий зразок романтичного героя. Його головна трагедія в тому, що гордий і незалежний характер ніде не може знайти спокою. Навіть в абсолютно вільному суспільстві він стає ізгоєм. Всією душею прагнучи до вольності, Алеко не помічає, що відмовляє в цьому праві коханій жінці. Його любов заснована на беззастережному підпорядкуванні. Убивши Земфіру, Алеко також знищив своє центральне переконання у властивій людині від народження свободі.