Шаламов одиночний завмер короткий зміст. Колимські розповіді, в скороченні. Останній бій майора Пугачова

Варлаам Шаламов - письменник, що пройшов три терміни в таборах, який пережив пекло, що втратив сім'ю, друзів, але не зломлений поневіряннями: «Табір - негативна школа з першого до останнього днядля кого завгодно. Людині - ні начальнику, ні арештанта не треба його бачити. Але вже якщо ти його бачив - треба сказати правду, якою б вона не була страшна.<…>Зі свого боку я давно вирішив, що все життя я присвячу саме цій правді ».

Збірник « Колимські розповіді»- головний твір письменника, яке він складав майже 20 років. Ці розповіді залишають вкрай важке враження жаху від того, що так дійсно виживали люди. Головні теми творів: табірний побут, ломка характеру ув'язнених. Всі вони приречено чекали неминучої смерті, не маючи надій, не вступаючи в боротьбу. Голод і його судорожне насичення, виснаження, болісне вмирання, повільне і майже настільки ж болісне одужання, моральне приниження і моральна деградація - ось що знаходиться постійно в центрі уваги письменника. Всі герої нещасні, їх долі безжалісно зламані. Мова твору простий, невигадливий, що не прикрашений засобами виразності, що створює відчуття правдивої розповіді звичайної людини, одного з багатьох, хто переживав все це.

Аналіз оповідань «Вночі» і «Згущене молоко»: проблеми в «Колимських оповіданнях»

Розповідь «Вночі» оповідає нам про випадок, який не відразу укладається в голові: двоє ув'язнених, багрець і Глєбов, розкопують могилу, щоб зняти з трупа білизна і продати. Морально-етичні принципи стерлися, поступилися місцем принципам виживання: герої продадуть білизна, куплять трохи хліба або навіть тютюну. Теми життя на межі смерті, приреченості червоною ниткою проходять через твір. Ув'язнені не дорожать життям, але для чогось виживають, байдужі до всього. Проблема надломленности відкривається перед читачем, відразу зрозуміло, що після таких потрясінь людина ніколи не стане колишнім.

Проблемі зради і підлості присвячений розповідь «Згущене молоко». Інженеру-геологу Шестакову «пощастило»: в таборі він уникнув обов'язкових робіт, потрапив в «контору», де отримує непогану харчування і одяг. Ув'язнені заздрили не свободних, а таким як Шестаков, тому що табір звужував інтереси до побутових: «Тільки що-небудь зовнішнє могло вивести нас з байдужості, відвести від повільно наближення смерті. Зовнішня, а не внутрішня сила. Усередині все було випалено, спустошене, нам було все одно, і далі завтрашнього дня ми не будували планів ». Шестаков вирішив зібрати групу для втечі і здати начальству, отримавши якісь привілеї. Цей план розгадав безіменний головний герой, Знайомий інженеру. Герой вимагає за свою участь дві банки молочних консервів, це для нього межа мрій. І Шестаков приносить ласощі з «жахливо синьою наклейкою», це помста героя: він з'їв обидві банки під поглядами інших ув'язнених, які не очікували частування, просто спостерігали за більш щасливою людиною, а потім відмовився слідувати за Шестаковим. Останній все ж умовив інших і холоднокровно здав їх. Навіщо? Звідки це бажання вислужитися і підставити тих, кому ще гірше? На це питання В.Шаламов відповідає однозначно: табір розтліває і вбиває все людське в душі.

Аналіз оповідання «Останній бій майора Пугачова»

Якщо більшість героїв « колимських оповідань»Байдуже живуть невідомо для чого, то в оповіданні« Останній біймайора Пугачова »ситуація інша. Після закінчення Великої Вітчизняної війнив табори хлинули колишні військові, вина яких лише в тому, що вони опинилися в полоні. Люди, які боролися проти фашистів, не можуть просто байдуже доживати, вони готові боротися за свою честь і гідність. Дванадцять новоприбулих в'язнів на чолі з майором Пугачовим організували змову з метою втечі, який готується всю зиму. І ось, коли настала весна, змовники вриваються в приміщення загону охорони і, застреливши чергового, заволодівають зброєю. Тримаючи під прицілом раптово розбуджених бійців, вони переодягаються в військову формуі запасаються провіантом. Вийшовши за межі табору, вони зупиняють на трасі вантажівка, висаджують шофера і продовжують шлях уже на машині, поки не закінчується бензин. Після цього вони йдуть в тайгу. Незважаючи на силу волі і рішучість героїв, табірна машина їх наздоганяє і розстрілює. Один лише Пугачов зміг піти. Але він розуміє, що скоро і його знайдуть. Покірно він чекає покарання? Ні, він і в цій ситуації проявляє силу духу, сам перериває свій важкий життєвий шлях: «Майор Пугачов пригадав їх усіх - одного за іншим - і посміхнувся кожному. Потім вклав в рот дуло пістолета і останній раз в житті вистрілив ». Тема сильного людинив задушливих обставин табору розкривається трагічно: його або перемелює система, або він бореться і гине.

«Колимські розповіді» не намагаються розжалобити читача, але скільки в них страждань, болю і туги! Цей збірник потрібно прочитати кожному, щоб цінувати своє життя. Адже, незважаючи на всі звичайні проблеми, у сучасної людини є відносна свобода і вибір, він може проявляти інші почуття і емоції, крім голоду, апатії і бажання померти. «Колимські розповіді» не тільки лякають, а й змушують поглянути на життя по-іншому. Наприклад, перестати скаржитися на долю і жаліти себе, адже нам пощастило несказанно більше, ніж нашим предкам, відважним, але перемолотим в жорнах системи.

Цікаво? Збережи у себе на стінці!

Варлам Шаламов

одиночний завмер

Увечері, змотуючи рулетку, доглядач сказав, що Дуга отримає на наступний день одиночний завмер. Бригадир, що стояв поруч і просив доглядача дати в борг «десяток кубиків до післязавтра», раптово замовк і став дивитися на замерехтіли за гребенем сопки вечірню зорю. Баранов, напарник Дугаева, допомагав доглядачеві заміряти зроблену роботу, взяв лопату і став підчищати давно вичищений забій.

Дугаева було двадцять три роки, і все, що він тут бачив і чув, більше дивувало, ніж лякало його.

Бригада зібралася на перекличку, здала інструмент і в арештантському нерівному строю повернулася в барак. Важкий день був кінчений. З головою Дуга, що не сідаючи, випив через борт миски порцію рідкого холодного круп'яного супу. Хліб видавався вранці на весь день і був давно з'їдений. Хотілося курити. Він озирнувся, міркуючи, у кого б випросити недопалок. На підвіконні Баранов збирав в папірець махоркові крупинки з вивернутого кисета. Зібравши їх ретельно, Баранов звернув тоненьку цигарку і простягнув її Дугаева.

- Кури, мені залишиш, - запропонував він. Дуга здивувався - вони з Барановим були дружні. Втім, при голоді, холоді і безсонні ніяка дружба не зав'язується, і Дуга, незважаючи на молодість, розумів всю фальшивість приказки про дружбу, перевіряється нещастям і біди. Для того щоб дружба була дружбою, потрібно, щоб міцне підгрунтя її було закладено тоді, коли умови, побут ще не дійшли до останньої межі, за якою вже нічого людського немає в людині, а є тільки недовіру, злоба і брехня. Дуга добре пам'ятав північну приказку, три арештантські заповіді: Не вір, не бійся і не проси ...

Дуга жадібно всмоктав солодкий махорковий дим, і голова його закрутилася.

- слабка, - сказав він.

Баранов промовчав.

Дуга повернувся в барак, ліг і закрив очі. Останнім часом він спав погано, голод не давав добре спати. Сни снилися особливо болісні - буханки хліба, димлячі жирні супи ... Забуття наступало не скоро, але все ж за півгодини до підйому Дуга вже відкрив очі.

Бригада прийшла на роботу. Всі розійшлися по своїх вибоїв.

- А ти почекай, - сказав бригадир Дугаева. - Тебе доглядач поставить.

Дуга сіл на землю. Він уже встиг втомитися настільки, щоб з повною байдужістю поставитися до будь-якої зміни в своїй долі.

Загриміли перші тачки на трапі, заскреготіли лопати об камінь.

- Іди сюди, - сказав Дугаева доглядач. - Ось тобі місце. - Він вимер кубатуру забою і поставив мітку - шматок кварцу. - до цього місця, - сказав він. - Траповщік тобі дошку до головного трапа дотягне. Возити туди, куди і все. Ось тобі лопата, кайло, лом, тачка - вози.

Дуга слухняно почав роботу.

«Ще краще», - думав він. Ніхто з товаришів буде бурчати, що він працює погано. Колишні хлібороби не зобов'язані розуміти і знати, що Дуга новачок, що відразу після школи він почав вчитися в університеті, а університетську лаву проміняв на цей забій. Кожен за себе. Вони не зобов'язані, не повинні розуміти, що він виснажений і голодний вже давно, що він не вміє красти: вміння красти - це головна північна чеснота у всіх її видах, починаючи від хліба товариша і закінчуючи випискою тисячних премій начальству за неіснуючі, небившіе досягнення. Нікому немає діла до того, що Дуга не може витримати шестнадцатічасового робочого дня.

Дуга возив, Кайл, сипав, знову возив і знову Кайлі і сипав.

Після обідньої перерви прийшов наглядач, подивився на зроблене Дугаева і мовчки пішов ... Дуга знову Кайлі і сипав. До кварцовою мітки було ще дуже далеко.

Увечері доглядач знову з'явився і розмотав рулетку. Він зміряв те, що зробив Дуга.

- Двадцять п'ять відсотків, - сказав він і подивився на Дугаева. - Двадцять п'ять відсотків. Ти чуєш?

- Чую, - сказав Дуга. Його здивувала ця цифра. Робота була така важка, так мало каменю підчіплюють лопатою, так важко було Кайлі. Цифра - двадцять п'ять відсотків норми - здалася Дугаева дуже великий. Нили ікри, від упору на тачку нестерпно боліли руки, плечі, голова. Відчуття голоду давно покинуло його.

Дуга їв тому, що бачив, як їдять інші, щось підказувало йому: треба їсти. Але він не хотів їсти.

- Ну, що ж, - сказав доглядач, йдучи. - Здорові.

Увечері Дугаева викликали до слідчого. Він відповів на чотири питання: ім'я, прізвище, стаття, термін. Чотири питання, які по тридцять разів на день задають арештанта. Потім Дуга пішов спати. На наступний день він знову працював з бригадою, з Барановим, а в ніч на післязавтра його повели солдати за конбазу, і повели по лісовій стежці до місця, де, майже перегороджуючи невелике ущелині, стояв високий паркан з колючим дротом, натягнутої поверху, і звідки ночами долинало віддалене стрекотіння тракторів. І, зрозумівши, в чому справа, Дуга пошкодував, що марно пропрацював, марно промучився цей останній сьогоднішній день.

Рік написання:

1973

Час прочитання:

Опис твору:

Збірник "Колимські розповіді" увібрав в себе короткі твори письменника Варлама Шаламова. Це перша збірка оповідань письменника, який працював над ним після того як повернувся з Колими. У цих оповіданнях Варлам Шаламов відбив особливості життя ув'язнених в Севвостлаг.

Читач з цих оповідань може багато почути, так би мовити, "з перших вуст" про життя ув'язнених, до того ж Шаламов багато побачив за чверть століття, проведеного на Колимі, і дуже багато осмислив. Все це лягло в основу збірки. Читайте короткий змістзбірника "Колимські розповіді".

Короткий зміст твору
Колимські розповіді

Сюжет оповідань В. Шаламова - тяжке опис тюремного і табірного побуту ув'язнених радянського ГУЛАГу, їх схожих одна на іншу трагічних доль, В яких панують випадок, нещадний або милостивий, помічник або вбивця, свавілля начальників і блатних. Голод і його судорожне насичення, виснаження, болісне вмирання, повільне і майже настільки ж болісне одужання, моральне приниження і моральна деградація - ось що знаходиться постійно в центрі уваги письменника.

надгробне слово

Автор згадує по іменах своїх товаришів по таборах. Викликаючи в пам'яті скорботний мартиролог, він розповідає, хто і як помер, хто і як мучився, хто і на що сподівався, хто і як себе вів у цьому Освенцімі без печей, як називав Шаламов колимських таборів. Мало кому вдалося вижити, мало кому вдалося вистояти і залишитися морально незламані.

ЖИТИЕ ИНЖЕНЕРА Кіпреева

Нікого не зрадив і не продав, автор говорить, що виробив для себе формулу активного захисту свого існування: людина тільки тоді може вважати себе людиною і вистояти, якщо в будь-який момент готовий накласти на себе руки, готовий до смерті. Однак пізніше він розуміє, що тільки побудував собі зручний притулок, тому що невідомо, яким ти будеш у вирішальну хвилину, чи вистачить у тебе просто фізичних сил, а не тільки душевних. Заарештований в 1938 р інженер-фізик знітом не тільки витримав побиття на допиті, але навіть кинувся на слідчого, після чого був посаджений в карцер. Однак від нього все одно домагаються підписи під неправдивими свідченнями, пристрахавши арештом дружини. Проте знітом продовжував доводити собі і іншим, що він людина, а не раб, якими є всі ув'язнені. Завдяки своєму таланту (він винайшов спосіб відновлення перегорілих електричних лампочок, полагодив рентгенівський апарат), йому вдається уникати найважчих робіт, проте далеко не завжди. Він дивом залишається в живих, але моральне потрясіння залишається в ньому назавжди.

НА представку

Табірне розтління, свідчить Шаламов, більшою чи меншою мірою стосувалося всіх і відбувалося в самих різних формах. Двоє блатних грають в карти. Один з них програється в пух і просить грати на «представку», тобто в борг. В якийсь момент, розохочений грою, він несподівано наказує звичайному укладеним з інтелігентів, що випадково опинився серед глядачів їх гри, віддати вовняний светр. Той відмовляється, і тоді хтось із блатних «кінчає» його, а светр все одно дістається блатарь.

ВНОЧІ

Двоє ув'язнених крадуться до могили, де вранці було поховано тіло їхнього померлого товариша, і знімають з мерця білизна, щоб назавтра продати або поміняти на хліб або тютюн. Первісна гидливість до знятої одязі змінюється приємною думкою, що завтра вони, можливо, зможуть трохи більше поїсти і навіть покурити.

одиночний завмер

Табірний працю, однозначно визначається Шаламовим як рабська, для письменника - форма того ж розтління. Доходяга-в'язень не здатний дати процентну норму, тож праця стає катуванням і повільним умертвіння. Зек Дуга поступово слабшає, не витримуючи шестнадцатічасового робочого дня. Він возить, Кайлі, сипле, знову возить і знову Кайлі, а ввечері є доглядач і заміряє рулеткою зроблене Дугаева. Названа цифра - 25 відсотків - здається Дугаева дуже великий, у нього ниють ікри, нестерпно болять руки, плечі, голова, він навіть втратив почуття голоду. Трохи пізніше його викликають до слідчого, який задає звичні питання: ім'я, прізвище, стаття, термін. А через день солдати ведуть Дугаева до глухого місця, обгородженого високим парканом з колючим дротом, звідки ночами доноситься стрекотіння тракторів. Дуга здогадується, навіщо його сюди доставили і що життя його скінчилося. І він шкодує лише про те, що марно промучився останній день.

ДОЩ

ШЕРРІ БРЕНДІ

Помирає в'язень-поет, якого називали першим російським поетом двадцятого століття. Він лежить в темній глибині нижнього ряду суцільних двоповерхових нар. Він вмирає довго. Іноді приходить якась думка - наприклад, що у нього вкрали хліб, який він поклав під голову, і це так страшно, що він готовий лаятися, битися, шукати ... Але сил для цього у нього вже немає, та й думка про хліб теж слабшає. Коли йому вкладають в руку добову пайку, він щосили притискає хліб до рота, смокче його, намагається рвати і гризти цинготних хитаються зубами. Коли він помирає, його ще два Аня не списують, і винахідливим сусідам вдається при роздачі отримувати хліб на мерця як на живого: вони роблять так, що той, як лялька-маріонетка, піднімає руку.

ШОКОВА ТЕРАПІЯ

Ув'язнений Мерзляков, людина великої статури, опинившись на загальних роботах, відчуває, що поступово здає. Одного разу він падає, не може відразу встати і відмовляється тягнути колоду. Його б'ють спочатку свої, потім конвоїри, в табір його приносять - у нього зламано ребро і болі в попереку. І хоча болю швидко пройшли, а ребро зрослося, Мерзляков продовжує скаржитися і робить вигляд, що не може розігнутися, прагнучи будь-що відтягнути виписку на роботу. Його відправляють в центральну лікарню, в хірургічне відділення, а звідти для дослідження в нервове. У нього є шанс бути актувати, тобто списаним через хворобу на волю. Згадуючи копальня, щемлива холод, миску порожнього супчику, який він випивав, навіть не користуючись ложкою, він концентрує всю свою волю, щоб не бути викритим в обмані і відправленим на штрафний копальню. Однак і лікар Петро Іванович, сам у минулому в'язень, попався не промах. Професійне витісняє в ньому людське. Більшу частину свого часу він витрачає саме на викриття симулянтів. Це тішить його самолюбство: він відмінний фахівець і пишається тим, що зберіг свою кваліфікацію, незважаючи на рік загальних робіт. Він відразу розуміє, що Мерзляков - симулянт, і смакує театральний ефект нового викриття. Спочатку лікар робить йому Рауш-наркоз, під час якого тіло Мерзлякова вдається розігнути, а ще через тиждень процедуру так званої шокової терапії, дія якої подібно приступу буйного божевілля або епілептичному припадку. Після неї укладений сам проситься на виписку.

тифозних КАРАНТИН

Ув'язнений Андрєєв, захворівши на тиф, потрапляє в карантин. У порівнянні з загальними роботами на копальнях положення хворого дає шанс вижити, на що герой майже вже не сподівався. І тоді він вирішує всіма правдами і неправдами якомога довше затриматися тут, в транзітке, а там, можливо, його вже не надішлють до золоті забої, де голод, побої і смерть. На перекличці перед черговою відправкою на роботи тих, хто вважається видужалою, Андрєєв не відгукується, і таким чином йому досить довго вдається ховатися. Транзітке поступово порожніє, черга нарешті доходить також і до Андрєєва. Але тепер йому здається, що він виграв свою битву за життя, що тепер-то тайга наситилася і якщо будуть відправки, то тільки на ближні, місцеві відрядження. Однак коли вантажівка з відібраною групою ув'язнених, яким несподівано видали зимове обмундирування, мине межу, що відокремлює ближні відрядження від далеких, він з внутрішнім здриганням розуміє, що доля жорстоко посміялася над ним.

АНЕВРИЗМА АОРТИ

Хвороба (а виснажене стан в'язнів- «доходяг» цілком рівносильно важкої хвороби, хоча офіційно і не вважалося такою) і лікарня - в оповіданнях Шаламова неодмінний атрибут сюжетики. До лікарні потрапляє укладена Катерина Гловацкая. Красуня, вона відразу сподобалася чергового лікаря Зайцеву, і хоча він знає, що вона в близьких відносинах з його знайомим, укладеним Подшивалова, керівником гуртка художньої самодіяльності, ( «кріпосного театру», як жартує начальник лікарні), ніщо не заважає йому в свою чергу спробувати щастя. Починає він, як завжди, з медичного обстеження Гловацький, з прослуховування серця, але його чоловіча зацікавленість швидко змінюється суто лікарської стурбованістю. Він знаходить у Гловацький аневризму аорти - хвороба, при якій будь-який необережний рух може викликати смертельний результат. Начальство, яке взяло за неписане правило розлучати коханців, вже одного разу відправило Гловацький на штрафний жіночий копальня. І тепер, після рапорту лікаря про небезпечну хворобу ув'язненої, начальник лікарні впевнений, що це не що інше, як підступи все того ж Подшивалова, що намагається затримати коханку. Гловацький виписують, проте вже при вантаженні в машину трапляється те, про що попереджав доктор Зайцев, - вона вмирає.

ОСТАННІЙ БІЙ МАЙОРА ПУГАЧОВА

Серед героїв прози Шаламова є й такі, хто не просто прагне вижити за всяку ціну, але і здатний втрутитися в хід обставин, постояти за себе, навіть ризикуючи життям. За свідченням автора, після війни 1941-1945 рр. в північно-східні табори стали прибувати ув'язнені, які воювали і пройшли німецький полон. Це люди іншої гарту, «зі сміливістю, умінням ризикувати, вірили тільки в зброю. Командири і солдати, льотчики і розвідники ... ». Але головне, вони володіли інстинктом свободи, який в них пробудила війна. Вони проливали свою кров, жертвували життям, бачили смерть лицем до лиця. Вони не були розбещені табірним рабством і не були ще виснажені до втрати сил і волі. «Вина» ж їх полягала в тому, що вони побували в оточенні або в полоні. І майору Пугачову, одному з таких, ще не зламані людей, ясно: «їх привезли на смерть - змінити ось цих живих мерців», яких вони зустріли в радянських таборах. Тоді колишній майор збирає настільки ж рішучих і сильних, собі до пари, ув'язнених, готових або вмерти, або стати вільними. У їхній групі - льотчики, розвідник, фельдшер, танкіст. Вони зрозуміли, що їх безвинно прирекли на загибель і що втрачати їм нічого. Всю зиму готують втечу. Пугачов зрозумів, що пережити зиму і після цього бігти можуть тільки ті, хто мине загальні роботи. І учасники змови, один за іншим, просуваються в обслугу: хтось стає кухарем, хтось культоргом, хто лагодить зброю в загоні охорони. Але ось настає весна, а разом з нею і намічений день.

О п'ятій годині ранку на вахту постукали. Черговий впускає табірного кухаря-в'язня, який прийшов, як завжди, за ключами від комори. Через хвилину черговий виявляється задушеним, а один з ув'язнених переодягається в його форму. Те ж відбувається і з іншим, який повернувся трохи пізніше черговим. Далі все йде за планом Пугачова. Змовники уриваються в приміщення загону охорони і, застреливши чергового, заволодівають зброєю. Тримаючи під прицілом раптово розбуджених бійців, вони переодягаються у військову форму і запасаються провіантом. Вийшовши за межі табору, вони зупиняють на трасі вантажівка, висаджують шофера і продовжують шлях уже на машині, поки не закінчується бензин. Після цього вони ухолят в тайгу. Вночі - першої ночі на свободу після довгих місяців неволі - Пугачов, прокинувшись, згадує свою втечу з німецького табору в 1944 р, перехід через лінію фронту, допит в особливому відділі, обвинувачення в шпигунстві і вирок - двадцять п'ять років в'язниці. Згадує і приїзди в німецький табіремісарів генерала Власова, які вербували російських солдатів, переконуючи їх у тому, що для радянської влади всі вони, що потрапили в полон, зрадники Батьківщини. Пугачов не вірив їм, поки сам не зміг переконатися. Він з любов'ю оглядає сплячих товаришів, які повірили в нього і простягнувши руки до свободи, він знає, що вони «краще всіх, достойніше всіх *. А трохи пізніше зав'язується бій, останній безнадійний бій між втікачами і оточили їх солдатами. Майже всі з утікачів гинуть, крім одного, важко пораненого, якого виліковують, щоб потім розстріляти. Тільки майору Пугачову вдається піти, але він знає, зачаївшись в ведмежою барлозі, що його все одно знайдуть. Він не шкодує про зроблене. Останній його постріл - в себе.

Ви прочитали короткий зміст твору "Колимські розповіді". Пропонуємо вам також відвідати розділ інша робота, щоб ознайомитися з викладками інших популярних письменників.

Ще в той благодатний час, коли Мерзляков працював конюхом і в саморобної крупорушці - великий консервній банці з пробитим дном на манер сита - можна було приготувати з вівса, отриманого для коней, крупу для людей, варити кашу і цим гірким гарячим місивом заглушати, заспокоює голод , ще тоді він думав над одним простим питанням. Великі обозні матеріковскіе коні отримували щодня порцію казенного вівса, вдвічі більшу, ніж приземкуваті і кошлаті якутські конячини, хоча ті й інші возили однаково мало. Виродки-першеронами Грому засипалося в годівницю стільки вівса, скільки вистачило б п'яти «якутка». Це було правильно, так велося всюди, і не це мучило Мерзлякова. Він не розумів, чому табірний людський пайок, ця таємнича розпис білків, жирів, вітамінів і калорій, призначених для поглинання ув'язненими і звана котельним листом, складається зовсім без урахування живої ваги людей. Якщо вже до них ставляться як до робочої худоби, то і в питаннях раціону треба бути більш послідовним, а не триматися якийсь арифметичної середньої - канцелярської вигадки. Ця страшна середня в кращому випадку була вигідна тільки малорослим, і дійсно, малорослі доходили пізніше інших. Мерзляков по своїй комплекції був начебто першерона Грома, і жалюгідні три ложки каші на сніданок тільки збільшували сисних біль у шлунку. Але ж крім пайка бригадний робітник не міг отримати майже нічого. Все найцінніше - і масло, і цукор, і м'ясо - потрапляло в котел зовсім не в тій кількості, яке записано в котловому аркуші. Бачив Мерзляков і інше. Першими вмирали рослі люди. Ніяка звичка до важкої роботи не міняла тут рівно нічого. Щупленький інтелігент все ж тримався довше, ніж гігант калужанин - природний землекоп, - якщо їх годували однаково, відповідно до табірної пайкою. У підвищенні пайки за відсотки вироблення теж було мало користі, тому що основна розпис залишалася колишньою, неможливо розрахованої на рослих людей. Для того щоб краще їсти, треба було краще працювати, а для того щоб краще працювати, треба було краще їсти. Естонці, латиші, литовці вмирали першими повсюдно. Вони першими доходили, що викликало завжди зауваження лікарів: мовляв, вся ця Прибалтика слабший російського народу. Правда, рідний побут латишів і естонців далі стояв від табірного побуту, ніж побут російського селянина, і їм було важче. Але головне все ж полягало в іншому: вони не були менш витривалі, вони просто були більші зростанням.

Приблизно півтора роки тому трапилося Мерзлякову після цинги, яка швидко звалила новачка, попрацювати позаштатним санітаром в місцевій больничке. Там він побачив, що вибір дози ліків робиться за вагою. Випробування нових ліків проводиться на кроликах, мишах, морських свинках, а людська доза визначається перерахунком на вагу тіла. Дози для дітей менше, ніж дози для дорослих.

Але табірний раціон не розраховувався за вагою людського тіла. Ось це і був той питання, неправильне рішення якого дивувало і хвилювало Мерзлякова. Але раніше, ніж він ослаб остаточно, йому дивом вдалося влаштуватися конюхом - туди, де можна було красти у коней овес і набивати їм свій шлунок. Мерзляков вже думав, що перезимує, а там - що бог дасть. Але вийшло не так. Завідувач конебазой був знятий за пияцтво, і на місце його було призначено старшого конюх - один з тих, хто свого часу навчив Мерзлякова звертатися з бляшаної крупорушка. Старший конюх сам покрасти вівса чимало і досконало знав, як це робиться. Прагнучи зарекомендувати себе перед начальством, він, не потребуючи вже в вівсяній крупі, знайшов і власноруч розламав все крупорушки. Овес стали смажити, варити і є в природному вигляді, Повністю прирівнюючи свій шлунок до кінського. Новий завідувач написав рапорт по начальству. Кілька конюхів, в тому числі і Мерзляков, були посаджені в карцер за крадіжку вівса і спрямовані з конебази туди, звідки вони прийшли, - на загальні роботи.

На загальних роботах Мерзляков скоро зрозумів, що смерть близька. Його хитало під вагою колод, які доводилося перетягувати. Десятник, злюбили цього ледачого чола ( «лоб» - це і означає «високий» на місцевій мові), всякий раз ставив Мерзлякова «під комелек», змушуючи тягти комель, товстий кінець колоди. Одного разу Мерзляков впав, не міг встати відразу зі снігу і, раптово зважившись, відмовився тягнути це прокляте колоду. Було вже пізно, темно, конвоїри поспішали на політзаняття, робочі хотіли скоріше дістатися до барака, до їжі, десятник в цей вечір запізнювався до карткового бою, - у всій затримки був винен Мерзляков. І він був покараний. Він був побитий спочатку своїми ж товаришами, потім десятником, конвоїрами. Колода так і залишилося лежати в снігу - замість колоди в табір принесли Мерзлякова. Він був звільнений від роботи і лежав на нарах. Поперек болів. Фельдшер мазав спину Мерзлякова солідолом - ніяких коштів для розтирання в медпункті давно не було. Мерзляков весь час лежав, напівзігнувши, наполегливо скаржачись на болі в попереку. Болі давно вже не було, зламане ребро зрослося дуже швидко, і Мерзляков прагнув ціною будь брехні відтягнути виписку на роботу. Його і не виписували. Одного разу його одягли, поклали на носилки, повантажили в кузов автомашини і разом з іншим хворим відвезли в районну лікарню. Рентгенокабінета там не було. Тепер слід було подумати про все серйозно, і Мерзляков подумав. Він пролежав там кілька місяців, не розгинаючись, був перевезений в центральну лікарню, де, звичайно, рентгенокабінет був і де Мерзлякова помістили в хірургічне відділення, в палати травматичних хвороб, які, по простоті душевній, хворі називали «драматичними» хворобами, не думаючи про гіркоти цього каламбуру.

- Ось ще цього, - сказав хірург, вказуючи на історію хвороби Мерзлякова, - переводимо до вас, Петро Іванович, лікувати його в хірургічному нічого.

- Але ви ж пишете в діагнозі: анкілоз на грунті травми хребта. Мені-то він до чого? - сказав невропатолог.

- Ну, анкілоз, звичайно. Що ж я ще можу написати? Після побоїв і не такі штуки можуть бути. Ось у мене на копальні «Сірий» був випадок. Десятник побив роботягу ...

- Колись, Сережа, слухати мені про ваші випадки. Я питаю: навіщо переводите?

- Я ж написав: «Для обстеження на предмет актування». Потичьте його голочками, актіруем - і на пароплав. Нехай буде вільною людиною.

- Але ви ж робили знімки? Порушення повинні бути видні і без голочок.

- Робив. Ось, як бачите. - Хірург навів на марлеву фіранку темний плівковий негатив. - Чорт тут зрозуміє в такому знімку. До тих пір, поки не буде хорошого світла, Гарного струму, наші рентгенотехніки весь час будуть таку муть давати.

- Істинно муть, - сказав Петро Іванович - Ну, так і бути. - І він підписав на історії хвороби своє прізвище, згода на переклад Мерзлякова до себе.

У хірургічному відділенні, галасливому, нетямущого, переповненому отморожениями, вивихами, переломами, опіками - північні шахті не жартували, - у відділенні, де частина хворих лежала прямо на підлозі палат і коридорів, де працював один молодий, нескінченно стомлений хірург з чотирма фельдшерами: все вони спали на добу по три-чотири години, - там і не могли уважно зайнятися Мерзлякова. Мерзляков зрозумів, що в нервовому відділенні, куди його раптово перевели, і почнеться справжнє слідство.

Вся його арештантський, відчайдушна воля була зосереджена давно на одне: не розігнутися. І він не розгинався. Як хотілося тілу розігнутися хоч на секунду. Але він згадував копальня, щемлива дихання холод, мерзлі, слизькі, блискучі від морозу камені золотого забою, миску супчику, яку за обідом він випивав залпом, не користуючись непотрібної ложкою, приклади конвоїрів і чоботи десятників - і знаходив в собі силу, щоб не розігнутися . Втім, зараз вже було легше, ніж перші тижні. Він спав мало, боячись розігнутися уві сні. Він знав, що черговим санітарам давно наказано стежити за ним, щоб викрити його в обмані. А слідом за викриттям - і це теж знав Мерзляков - слідувала відправка на штрафний копальню, а який же повинен бути штрафний копальню, якщо звичайний залишив у Мерзлякова такі страшні спогади?

На другий день після переведення Мерзлякова повели до лікаря. Завідувач відділенням розпитав коротко про початок захворювання, співчутливо покивав головою. Розповів, як би між іншим, що навіть і здорові м'язи при багатомісячної неприродному положенні звикають до нього, і людина сама себе може зробити інвалідом. Потім Петро Іванович приступив до огляду. На питання при уколах голки, при постукуванні гумовим молоточком, при натисканні Мерзляков відповідав навмання.

Більше половини свого робочого часу Петро Іванович витрачав на викриття симулянтів. Він розумів, звичайно, причини, які штовхали укладених на симуляцію. Петро Іванович сам був недавно укладеним, і його не дивувало ні дитяче упертість симулянтів, ні легковажна примітивність їх підробок. Петро Іванович, колишній доцент одного з сибірських інститутів, сам склав свою наукову кар'єру в ті ж снігу, де його хворі рятували своє життя, обманюючи його. Не можна сказати, щоб він не шкодував людей. Але він був лікарем в більшій мірі, ніж людиною, він був фахівцем перш за все. Він пишався тим, що рік загальних робіт не вибив з нього лікаря-фахівця. Він розумів завдання викриття ошуканців зовсім не з якої-небудь високої, загальнодержавної точки зору і не з позицій моралі. Він бачив в ній, в цьому завданні, гідне застосування своїм знанням, своїм психологічним вмінню розставляти пастки, в які повинні були до більшої слави науки попадатися голодні, напівбожевільні, нещасні люди. У цій битві лікаря і симулянта на стороні лікаря було все - і тисячі хитрих ліків, і сотні підручників, і багата апаратура, і допомога конвою, і величезний досвід фахівця, а на стороні хворого був тільки жах перед тим світом, звідки він прийшов в лікарню і куди він боявся повернутися. Саме цей жах і давав укладеним силу для боротьби. Викриваючи чергового брехуна, Петро Іванович відчував глибоке задоволення: ще раз він отримує свідоцтво життя, що він хороший лікар, що він не втратив кваліфікацію, а, навпаки, відточив, відшліфував її, словом, що він ще може ...

«Дурні ці хірурги, - думав він, закурюючи цигарку після відходу Мерзлякова. - Топографічної анатомії не знають або забули, а рефлексів і ніколи не знали. Рятуються одним рентгеном. А немає знімка - і не можуть впевнено сказати навіть про просте переломі. А фасону скільки! - Що Мерзляков симулянт - це Петру Івановичу ясно, звичайно. - Ну, хай полежить тиждень. За цю тиждень всі аналізи зберемо, щоб все було по формі. Всі папірці в історію хвороби підклеїти ».

Петро Іванович посміхнувся, смакуючи театральний ефект нового викриття.

Через тиждень в лікарні збирали етап на пароплав - переклад хворих на велику землю. Протоколи писалися тут же в палаті, і приїхав з управління голова лікарської комісії особисто переглядав хворих, приготованих лікарнею до відправки. Його роль зводилася до перегляду документів, перевірці належного оформлення - особистий огляд хворого відбирав півхвилини.

- У моїх списках, - сказав хірург, - є такий собі Мерзляков. Йому рік тому конвоїри хребет зламали. Я б хотів його відправити. Він недавно переведений в нервове відділення. Документи на відправку - ось, заготовлені.

Голова комісії повернувся в сторону невропатолога.

- Наведіть Мерзлякова, - сказав Петро Іванович. Напівзігнутих Мерзлякова привели. Голова побіжно глянув на нього.

- Ото вже горила, - сказав він. - Так, звичайно, тримати таких нема чого. - І, взявши перо, він потягнувся до списків.

- Я свого підпису не даю, - сказав Петро Іванович гучним і ясним голосом. - Це симулянт, і завтра я буду мати честь показати його і вам і хірурга.

- Ну, тоді залишимо, - байдуже сказав голова, поклавши перо. - І взагалі, давайте кінчати, вже пізно.

- Він симулянт, Сережа, - сказав Петро Іванович, беручи під руку хірурга, коли вони виходили з палати.

Хірург вивільнив руку.

- Може бути, - сказав він, гидливо кривлячись. - Дай вам бог успіху у викритті. Отримайте масу задоволення.

На наступний день Петро Іванович на нараді у начальника лікарні доповів про Мерзлякова докладно.

- Я думаю, - сказав він на закінчення, - що викриття Мерзлякова ми проведемо в два прийоми. Першим буде Рауш-наркоз, про який ви забули, Сергій Федорович, - сказав він з торжеством, повертаючись в сторону хірурга. - Це треба було зробити відразу. А вже якщо і рауш нічого не дасть, тоді ... - Петро Іванович розвів руками, - тоді шокова терапія. Це цікава річ, запевняю вас.

- Чи не занадто? - сказала Олександра Сергіївна, завідувачка найбільшим відділенням лікарні - туберкульозним, повна, огрядна жінка, недавно приїхала з материка.

- Ну, - сказав начальник лікарні, - таку наволоч ... - Він мало соромився у присутності дам.

- Подивимося за результатами Рауша, - сказав Петро Іванович примирливо.

Рауш-наркоз - це приголомшуючий ефірний наркоз короткочасної дії. Хворий засинає на п'ятнадцять - двадцять хвилин, і за цей час хірург повинен встигнути вправити вивих, ампутувати палець або розкрити якийсь хворобливий нарив.

Начальство, вбрані в білі халати, оточило операційний стіл в перев'язочній, куди поклали слухняного напівзігнутих Мерзлякова. Санітари взялися за полотняні стрічки, якими зазвичай прив'язують хворих до операційного столу.

- Не треба, не треба! - закричав Петро Іванович, підбігаючи. - Ось стрічок-то і не треба.

Особа Мерзлякова вивернули вгору. Хірург наклав на нього наркозну маску і взяв в руку пляшку з ефіром.

- Починайте, Сергію!

Ефір закапав.

- Глибше, глибше дихай, Мерзляков! Вважай вголос!

- Двадцять шість, двадцять сім, - ледачим голосом вважав Мерзляков, і, раптово обірвавши рахунок, він заговорив щось, не відразу зрозуміла, уривчасті, пересипати матірною лайкою.

Петро Іванович тримав у своїй руці ліву руку Мерзлякова. Через кілька хвилин рука ослабла. Петро Іванович випустив її. Рука м'яко і мертво впала на краю стола. Петро Іванович повільно і урочисто розігнув тіло Мерзлякова. Всі ахнули.

- Ось тепер прив'яжіть його, - сказав Петро Іванович санітарам.

Мерзляков відкрив очі і побачив волосатий кулак начальника лікарні.

- Ну що, гадина, - хрипів начальник. - Під суд підеш.

- Молодець, Петро Іванович, молодець! - твердив голова комісії, ляскаючи невропатолога по плечу. - Але ж я вчора зовсім зібрався цієї горилу вільну видати!

- Розв'яжіть його! - командував Петро Іванович. - Злазь зі столу!

Мерзляков ще не прийшов до тями остаточно. У скронях стукало, в роті був нудить, солодкий смак ефіру. Мерзляков ще й зараз не розумів - сон це чи дійсність, і, може бути, такі сни бачив він не один раз і раніше.

- А ну вас всіх до матері! - несподівано крикнув він і зігнувся, як раніше.

Широкоплечий, кістлявий, майже торкаючись своїми довгими, товстими пальцями статі, з мутним поглядом і скуйовдженим волоссям, дійсно схожий на горилу, Мерзляков вийшов з перев'язочній. Петру Івановичу доповіли, що хворий Мерзляков лежить на ліжку в своїй звичайній позі. Лікар велів привести його до свого кабінету.

- Ти викрито, Мерзляков, - сказав невропатолог. - Але я просив начальника. Тебе не віддадуть під суд, не пошлють на штрафний копальню, тебе просто випишуть з лікарні, і ти повернешся на свій копальня, на стару роботу. Ти, брат, герой. Цілий рік морочив нам голову.

- Нічого я не знаю, - сказала горила, не піднімаючи очей.

- Як не знаєш? Адже тебе тільки що розігнули!

- Ніхто мене не розгинав.

- Ну, милий мій, - сказав невропатолог. - Це вже зовсім зайве. Я з тобою хотів по-доброму. А так - гляди, сам будеш проситися на виписку через тиждень.

- Ну що там ще буде через тиждень, - тихо сказав Мерзляков. Як йому було пояснити лікаря, що навіть зайвий тиждень, зайвий день, зайва година, прожитий нема на копальні, це і є його, Мерзляковского, щастя. Якщо лікар не розуміє цього сам, як пояснити йому? Мерзляков мовчав і дивився в підлогу.

Мерзлякова повели, а Петро Іванович пішов до начальника лікарні.

- Так можна завтра, а не через тиждень, - сказав начальник, вислухавши пропозицію Петра Івановича.

- Я обіцяв йому тиждень, - сказав Петро Іванович - не збідніє ж лікарня.

- Ну, гаразд, - сказав начальник. - Нехай через тиждень. Тільки мене покличте. А прив'язувати будете?

- Не можна прив'язувати, - сказав невропатолог. - вивихне руку або ногу. Тримати будуть. - І, взявши історію хвороби Мерзлякова, невропатолог написав в графі призначень «шокова терапія» і поставив дату.

При шокової терапії вводиться в кров хворого доза камфорного масла в кількості, в кілька разів перевищує дозу того ж ліки, коли його вводять підшкірним уколом для підтримки серцевої діяльності тяжкохворих. Дія її призводить до раптового нападу, подібного нападу буйного божевілля або епілептичному припадку. Під ударом камфори різко підвищується вся м'язова діяльність, все рухові сили людини. М'язи приходять в напругу небувале, і сила хворого, який втратив свідомість, подесятеряється. Приступ триває декілька хвилин.

Минуло кілька днів, а Мерзляков і не думав розгинатися по своїй волі. Прийшов ранок, записане в історії хвороби, і Мерзлякова привели до Петра Івановича. На Півночі дорожать кожним розвагою - докторський кабінет був повний. Вісім здоровенних санітарів вишикувалися уздовж стін. Посеред кабінету стояла кушетка.

- Тут і будемо робити, - сказав Петро Іванович, встаючи з-за столу. - До хірургам ходити не будемо. До речі, де Сергій Федорович?

- Він не прийде, - сказала Ганна Іванівна, чергова сестра. - Він сказав «зайнятий».

- Зайнятий, зайнятий, - повторив Петро Іванович. - Йому корисно було б подивитися, як я роблю за нього його роботу.

Мерзлякову засукали рукав, і фельдшер помазав його руку йодом. Взявши в праву руку шприц, фельдшер проколов голкою вену поблизу ліктьового згину. Темна кров заюшила з голки всередину шприца. Фельдшер м'яким рухом великого пальця натиснув поршень, і жовтий розчин став йти в вену.

- швидше вливайте! - сказав Петро Іванович. - І мерщій відходите в бік. А ви, - сказав він санітарам, - тримайте його.

Величезне тіло Мерзлякова підстрибнуло і забилося в руках санітарів. Вісім чоловік тримали його. Він хрипів, бився, брикатися, але санітари тримали його міцно, і він став стихати.

- Тигра, тигра так утримати можна, - кричав Петро Іванович в захваті. - У Забайкаллі тигрів так руками ловлять. Ось зверніть увагу, - говорив він начальнику лікарні, - як Гоголь перебільшує. Пам'ятайте кінець «Тараса Бульби»? «Трохи не тридцять чоловік повисло в нього по руках і по ногах». А ця горила побільше Бульби-то. І лише вісім чоловік.

- Так, так, - сказав начальник. Гоголя він не пам'ятав, але шокова терапія йому надзвичайно сподобалася.

На наступний ранок Петро Іванович під час обходу хворих затримався біля ліжка Мерзлякова.

- Ну, як, - запитав він, - яке твоє рішення?

- Виписуйте, - сказав Мерзляков.

Шаламов В.Т. Зібрання творів в чотирьох томах. Т.1. - М .: Художня література, Вагриус, 1998. - С. 130 - 139

Іменний покажчик:Гоголь Н.В. , Лунін С.М.

Всі права на розповсюдження і використання творів Варлама Шаламова належать А.Л .. Використання матеріалів можливо тільки при узгодженні з редакцією [Email protected]сайт. Сайт створено в 2008-2009 рр. на кошти гранту РГНФ № 08-03-12112в.

Час читання: 15-20 хв.

Сюжет оповідань В. Шаламова - тяжке опис тюремного і табірного побуту ув'язнених радянського ГУЛАГу, їх схожих одна на іншу трагічних доль, в яких панують випадок, нещадний або милостивий, помічник або вбивця, свавілля начальників і блатних. Голод і його судорожне насичення, виснаження, болісне вмирання, повільне і майже настільки ж болісне одужання, моральне приниження і моральна деградація - ось що знаходиться постійно в центрі уваги письменника.

надгробне слово

Автор згадує по іменах своїх товаришів по таборах. Викликаючи в пам'яті скорботний мартиролог, він розповідає, хто і як помер, хто і як мучився, хто і на що сподівався, хто і як себе вів у цьому Освенцімі без печей, як називав Шаламов колимських таборів. Мало кому вдалося вижити, мало кому вдалося вистояти і залишитися морально незламані.

Житіє інженера Кіпреева

Нікого не зрадив і не продав, автор говорить, що виробив для себе формулу активного захисту свого існування: людина тільки тоді може вважати себе людиною і вистояти, якщо в будь-який момент готовий накласти на себе руки, готовий до смерті. Однак пізніше він розуміє, що тільки побудував собі зручний притулок, тому що невідомо, яким ти будеш у вирішальну хвилину, чи вистачить у тебе просто фізичних сил, а не тільки душевних. Заарештований в 1938 р інженер-фізик знітом не тільки витримав побиття на допиті, але навіть кинувся на слідчого, після чого був посаджений в карцер. Однак від нього все одно домагаються підписи під неправдивими свідченнями, пристрахавши арештом дружини. Проте знітом продовжував доводити собі і іншим, що він людина, а не раб, якими є всі ув'язнені. Завдяки своєму таланту (він винайшов спосіб відновлення перегорілих електричних лампочок, полагодив рентгенівський апарат), йому вдається уникати найважчих робіт, проте далеко не завжди. Він дивом залишається в живих, але моральне потрясіння залишається в ньому назавжди.

на представку

Табірне розтління, свідчить Шаламов, більшою чи меншою мірою стосувалося всіх і відбувалося в самих різних формах. Двоє блатних грають в карти. Один з них програється в пух і просить грати на «представку», тобто в борг. В якийсь момент, розохочений грою, він несподівано наказує звичайному укладеним з інтелігентів, що випадково опинився серед глядачів їх гри, віддати вовняний светр. Той відмовляється, і тоді хтось із блатних «кінчає» його, а светр все одно дістається блатарь.

Двоє ув'язнених крадуться до могили, де вранці було поховано тіло їхнього померлого товариша, і знімають з мерця білизна, щоб назавтра продати або поміняти на хліб або тютюн. Первісна гидливість до знятої одязі змінюється приємною думкою, що завтра вони, можливо, зможуть трохи більше поїсти і навіть покурити.

одиночний завмер

Табірний працю, однозначно визначається Шаламовим як рабська, для письменника - форма того ж розтління. Доходяга-в'язень не здатний дати процентну норму, тож праця стає катуванням і повільним умертвіння. Зек Дуга поступово слабшає, не витримуючи шестнадцатічасового робочого дня. Він возить, Кайлі, сипле, знову возить і знову Кайлі, а ввечері є доглядач і заміряє рулеткою зроблене Дугаева. Названа цифра - 25 відсотків - здається Дугаева дуже великий, у нього ниють ікри, нестерпно болять руки, плечі, голова, він навіть втратив почуття голоду. Трохи пізніше його викликають до слідчого, який задає звичні питання: ім'я, прізвище, стаття, термін. А через день солдати ведуть Дугаева до глухого місця, обгородженого високим парканом з колючим дротом, звідки ночами доноситься стрекотіння тракторів. Дуга здогадується, навіщо його сюди доставили і що життя його скінчилося. І він шкодує лише про те, що марно промучився останній день.

Шеррі Бренді

Помирає в'язень-поет, якого називали першим російським поетом двадцятого століття. Він лежить в темній глибині нижнього ряду суцільних двоповерхових нар. Він вмирає довго. Іноді приходить якась думка - наприклад, що у нього вкрали хліб, який він поклав під голову, і це так страшно, що він готовий лаятися, битися, шукати ... Але сил для цього у нього вже немає, та й думка про хліб теж слабшає. Коли йому вкладають в руку добову пайку, він щосили притискає хліб до рота, смокче його, намагається рвати і гризти цинготних хитаються зубами. Коли він помирає, його ще два дні не списують, і винахідливим сусідам вдається при роздачі отримувати хліб на мерця як на живого: вони роблять так, що той, як лялька-маріонетка, піднімає руку.

шокова терапія

Ув'язнений Мерзляков, людина великої статури, опинившись на загальних роботах, відчуває, що поступово здає. Одного разу він падає, не може відразу встати і відмовляється тягнути колоду. Його б'ють спочатку свої, потім конвоїри, в табір його приносять - у нього зламано ребро і болі в попереку. І хоча болю швидко пройшли, а ребро зрослося, Мерзляков продовжує скаржитися і робить вигляд, що не може розігнутися, прагнучи будь-що відтягнути виписку на роботу. Його відправляють в центральну лікарню, в хірургічне відділення, а звідти для дослідження в нервове. У нього є шанс бути актувати, тобто списаним через хворобу на волю. Згадуючи копальня, щемлива холод, миску порожнього супчику, який він випивав, навіть не користуючись ложкою, він концентрує всю свою волю, щоб не бути викритим в обмані і відправленим на штрафний копальню. Однак і лікар Петро Іванович, сам у минулому в'язень, попався не промах. Професійне витісняє в ньому людське. Більшу частину свого часу він витрачає саме на викриття симулянтів. Це тішить його самолюбство: він відмінний фахівець і пишається тим, що зберіг свою кваліфікацію, незважаючи на рік загальних робіт. Він відразу розуміє, що Мерзляков - симулянт, і смакує театральний ефект нового викриття. Спочатку лікар робить йому Рауш-наркоз, під час якого тіло Мерзлякова вдається розігнути, а ще через тиждень процедуру так званої шокової терапії, дія якої подібно приступу буйного божевілля або епілептичному припадку. Після неї укладений сам проситься на виписку.

тифозний карантин

Ув'язнений Андрєєв, захворівши на тиф, потрапляє в карантин. У порівнянні з загальними роботами на копальнях положення хворого дає шанс вижити, на що герой майже вже не сподівався. І тоді він вирішує всіма правдами і неправдами якомога довше затриматися тут, в транзітке, а там, можливо, його вже не надішлють до золоті забої, де голод, побої і смерть. На перекличці перед черговою відправкою на роботи тих, хто вважається видужалою, Андрєєв не відгукується, і таким чином йому досить довго вдається ховатися. Транзітке поступово порожніє, черга нарешті доходить також і до Андрєєва. Але тепер йому здається, що він виграв свою битву за життя, що тепер-то тайга наситилася і якщо будуть відправки, то тільки на ближні, місцеві відрядження. Однак коли вантажівка з відібраною групою ув'язнених, яким несподівано видали зимове обмундирування, мине межу, що відокремлює ближні відрядження від далеких, він з внутрішнім здриганням розуміє, що доля жорстоко посміялася над ним.

аневризма аорти

Хвороба (а виснажене стан в'язнів- «доходяг» цілком рівносильно важкої хвороби, хоча офіційно і не вважалося такою) і лікарня - в оповіданнях Шаламова неодмінний атрибут сюжетики. До лікарні потрапляє укладена Катерина Гловацкая. Красуня, вона відразу сподобалася чергового лікаря Зайцеву, і хоча він знає, що вона в близьких відносинах з його знайомим, укладеним Подшивалова, керівником гуртка художньої самодіяльності, ( «кріпосного театру», як жартує начальник лікарні), ніщо не заважає йому в свою чергу спробувати щастя. Починає він, як завжди, з медичного обстеження Гловацький, з прослуховування серця, але його чоловіча зацікавленість швидко змінюється суто лікарської стурбованістю. Він знаходить у Гловацький аневризму аорти - хвороба, при якій будь-який необережний рух може викликати смертельний результат. Начальство, яке взяло за неписане правило розлучати коханців, вже одного разу відправило Гловацький на штрафний жіночий копальня. І тепер, після рапорту лікаря про небезпечну хворобу ув'язненої, начальник лікарні впевнений, що це не що інше, як підступи все того ж Подшивалова, що намагається затримати коханку. Гловацький виписують, проте вже при вантаженні в машину трапляється те, про що попереджав доктор Зайцев, - вона вмирає.

Останній бій майора Пугачова

Серед героїв прози Шаламова є й такі, хто не просто прагне вижити за всяку ціну, але і здатний втрутитися в хід обставин, постояти за себе, навіть ризикуючи життям. За свідченням автора, після війни 1941-1945 рр. в північно-східні табори стали прибувати ув'язнені, які воювали і пройшли німецький полон. Це люди іншої гарту, «зі сміливістю, умінням ризикувати, вірили тільки в зброю. Командири і солдати, льотчики і розвідники ... ». Але головне, вони володіли інстинктом свободи, який в них пробудила війна. Вони проливали свою кров, жертвували життям, бачили смерть лицем до лиця. Вони не були розбещені табірним рабством і не були ще виснажені до втрати сил і волі. «Вина» ж їх полягала в тому, що вони побували в оточенні або в полоні. І майору Пугачову, одному з таких, ще не зламані людей, ясно: «їх привезли на смерть - змінити ось цих живих мерців», яких вони зустріли в радянських таборах. Тоді колишній майор збирає настільки ж рішучих і сильних, собі до пари, ув'язнених, готових або вмерти, або стати вільними. У їхній групі - льотчики, розвідник, фельдшер, танкіст. Вони зрозуміли, що їх безвинно прирекли на загибель і що втрачати їм нічого. Всю зиму готують втечу. Пугачов зрозумів, що пережити зиму і після цього бігти можуть тільки ті, хто мине загальні роботи. І учасники змови, один за іншим, просуваються в обслугу: хтось стає кухарем, хтось культоргом, хто лагодить зброю в загоні охорони. Але ось настає весна, а разом з нею і намічений день.

О п'ятій годині ранку на вахту постукали. Черговий впускає табірного кухаря-в'язня, який прийшов, як завжди, за ключами від комори. Через хвилину черговий виявляється задушеним, а один з ув'язнених переодягається в його форму. Те ж відбувається і з іншим, який повернувся трохи пізніше черговим. Далі все йде за планом Пугачова. Змовники уриваються в приміщення загону охорони і, застреливши чергового, заволодівають зброєю. Тримаючи під прицілом раптово розбуджених бійців, вони переодягаються у військову форму і запасаються провіантом. Вийшовши за межі табору, вони зупиняють на трасі вантажівка, висаджують шофера і продовжують шлях уже на машині, поки не закінчується бензин. Після цього вони йдуть в тайгу. Вночі - першої ночі на свободу після довгих місяців неволі - Пугачов, прокинувшись, згадує свою втечу з німецького табору в 1944 р, перехід через лінію фронту, допит в особливому відділі, обвинувачення в шпигунстві і вирок - двадцять п'ять років в'язниці. Згадує і приїзди в німецький табір емісарів генерала Власова, які вербували російських солдатів, переконуючи їх у тому, що для радянської влади всі вони, що потрапили в полон, зрадники Батьківщини. Пугачов не вірив їм, поки сам не зміг переконатися. Він з любов'ю оглядає сплячих товаришів, які повірили в нього і простягнувши руки до свободи, він знає, що вони «краще всіх, достойніше всіх». А трохи пізніше зав'язується бій, останній безнадійний бій між втікачами і оточили їх солдатами. Майже всі з утікачів гинуть, крім одного, важко пораненого, якого виліковують, щоб потім розстріляти. Тільки майору Пугачову вдається піти, але він знає, зачаївшись в ведмежою барлозі, що його все одно знайдуть. Він не шкодує про зроблене. Останній його постріл - в себе. Переказав Е. А. Шкловський

Список літератури

Всі шедеври світової літератури в короткому викладі. Сюжети і характери. Російська література XX століття / Ред. і упоряд. В. І. Новіков. - М.: Олімп: ACT, 1997. - 896 с.