adsby.ru → школярам

Доля Ісаєва штірліців після війни. Хто був прототипом Штірліца в реальному житті? Народження Максима Ісаєва

Макс Отто фон Штірліц (нім. Max Otto von Stierlitz; він же Максим Максимович Ісаєв, справжнє ім'я Всеволод Володимирович Владимиров) - літературний персонаж, герой багатьох творів російського радянського письменника Юліана Семенова, штандартенфюрер СС, радянський розвідник, який працював в інтересах СРСР у нацистській Німеччині і деяких інших країнах.

джерело:літературні твори Юліана Семенова, телефільм "Сімнадцять миттєвостей весни".

Роль виконав:В'ячеслав Тихонов

Всесоюзну славу образу Штірліца приніс багатосерійний телефільм Тетяни Ліознової «Сімнадцять миттєвостей весни» за однойменним романом, де його роль зіграв В'ячеслав Тихонов. Цей персонаж став найзнаменитішим чином розвідника в радянській і пострадянській культурі, порівнянним з Джеймсом Бондом в західній культурі.

біографія

Всупереч поширеній думці, справжнє ім'я Штірліца - НЕ Максим Максимович Ісаєв, як це можна припустити з «Сімнадцяти миттєвостей весни», а Всеволод Володимирович Владимиров. Прізвище Ісаєв представлена Юліаном Семеновим як оперативний псевдонім Всеволода Володимировича Владимирова вже в першому романі про нього - «Діаманти для диктатури пролетаріату».

Максим Максимович Ісаєв - Штірліц - Всеволод Володимирович Владимиров - народився 8 жовтня 1900 роки ( «Експансія-2») в Забайкаллі, де його батьки перебували в політичній посиланням.

батьки:
Батько - російський, Володимир Олександрович Владимиров, «професор права Петербурзького університету, звільнений за вільнодумство і близькість до кіл соціал-демократії». Притягнутий до революційного руху Георгієм Плехановим.

Мати - українка, Олеся Остапівна Прокопчук, померла від сухот, коли синові було п'ять років.

Батьки познайомилися і одружилися в засланні. Після закінчення заслання батько і син повернулися в Петербург, а потім якийсь час провели в еміграції, в Швейцарії, в містах Цюріху і Берні. Тут у Всеволода Володимировича проявилася любов до літературної праці. У Берні він підробляв у газеті. На Батьківщину батько і син повернулися в 1917 році. Відомо, що в 1911 році шляху Владимирова-старшого і більшовиків розійшлися. Уже після революції, в 1921 році - в той час, як його син знаходився в Естонії - Володимир Владимиров був направлений у службове відрядження до Східного Сибіру і там трагічно загинув від рук білобандитів.

Родичі з боку матері:

Дід - Остап Микитович Прокопчук, український революційний демократ, також засланий у Забайкальському посилання зі своїми дітьми Олесею і Тарасом. Після заслання повернувся на Україну, а звідти - до Кракова. Загинув в 1915 році.

Дядько - Тарас Остапович Прокопчук. У Кракові одружився на Ванді Крушанской. У 1918 році розстріляний.

Двоюрідна сестра - Ганна Тарасівна Прокопчук. Двоє дітей. Професійна діяльність: Архітектор. У 1941 році вся її сім'я загинула у фашистських концтаборах ( «Третя карта»). Померла в концтаборі Освенцим.

У 1920 році Всеволод Владимиров працює під ім'ям ротмістра Максима Максимовича Ісаєва в прес-службі колчаківського уряду.

У травні 1921 року банди барона Унгерна, захопивши владу в Монголії, намагалися нанести удар по Радянської Росії. Всеволод Владимиров під виглядом білогвардійського ротмістра проник в штаб Унгерна і передав своєму командуванню військово-стратегічні плани противника.

У 1921 році він вже в Москві, «працює у Дзержинського» помічником начальника іноземного відділу ВЧК Гліба Бокого. Звідси Всеволода Владимирова направляють в Естонію ( «Діаманти для диктатури пролетаріату»).

У 1922 році молодий чекіст-підпільник Всеволод Володимирович Владимиров за дорученням керівництва евакуюється з білими військами з Владивостока в Японію, і звідти переїжджає в Харбін ( «Пароль не потрібен», «Ніжність»). Протягом наступних 30 років він постійно знаходиться на закордонній роботі.

Тим часом на Батьківщині у нього залишається його єдина на все життя любов і син, що народився в 1923 році. Сина звали Олександр (оперативний псевдонім в розвідці РСЧА - Коля Грішанчіков), його мати - Олександра Миколаївна Гавриліна ( «Майор Вихор»). Про сина Штірліц вперше дізнається в 1941 році від працівника радянського торгпредства в Токіо, куди він виїжджає для зустрічі з Ріхардом Зорге. Восени 1944 року штандартенфюрер СС фон Штірліц випадково зустрічає свого сина в Кракові - той перебуває тут у складі розвідувально-диверсійної групи ( «Майор Вихор»).

C 1924 по 1927 рік Всеволод Владимиров живе в Шанхаї.

У зв'язку з посиленням націонал-соціалістичної німецької робітничої партії і загостренням небезпеки приходу Адольфа Гітлера до влади в Німеччині в 1927 році було вирішено направити Максима Максимовича Ісаєва з Далекого Сходу до Європи. Для цього була створена легенда про Макса Отто фон Штірліца, пограбованому в Шанхаї німецькому аристократа, який шукає захисту в німецькому консульстві в Сіднеї. В Австралії Штірліц деякий час пропрацював в готелі у німецького господаря, пов'язаного з НСДАП, після чого був переведений в Нью-Йорк.

З партійної характеристики члена НСДАП з 1933 року фон Штірліца, штандартенфюрера СС (VI відділ РСХА): «Істинний арієць. Характер - нордичний, витриманий. З товаришами по роботі підтримує гарні відносини. Бездоганно виконує службовий обов'язок. Нещадний до ворогів Рейху. Відмінний спортсмен: чемпіон Берліна з тенісу. неодружений; в зв'язках, що ганьблять його, помічений не був. Відзначений нагородами фюрера і подяками рейхсфюрера СС ... »

У роки Другої світової війни Штірліц був співробітником VI відділу РСХА, яким завідував бригаденфюрер СС Вальтер Шелленберг. В оперативній роботі в РСХА використовував псевдоніми «Брунн» і «Бользен». У 1938 році працював в Іспанії ( «Іспанська варіант»), в березні-квітні 1941-го - в складі групи Едмунда Веезенмайера в Югославії ( «Альтернатива»), а в червні - в Польщі і на окупованій території України, де спілкувався з Теодором Оберлендером, Степаном Бандерою та Андрієм Мельником ( «Третя карта»).

У 1943 році побував під Сталінградом, де продемонстрував виняткову мужність під радянськими обстрілами.

В кінці війни Йосип Сталін доручив Штірліцу відповідальне завдання: зірвати сепаратні переговори німців із Заходом. Починаючи з літа 1943 року рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер через своїх довірених осіб почав здійснювати контакти з представниками західних спецслужб з метою укладення сепаратного миру. Завдяки мужності та інтелекту Штірліца ці переговори були зірвані ( «Сімнадцять миттєвостей весни»).

З американців, що вели закулісні переговори з лідерами Третього рейху, Юліан Семенов вказує на Аллена Даллеса, який очолював американську штаб-квартиру в Берні, столиці Швейцарії.

Начальником IV відділу РСХА був групенфюрер СС Генріх Мюллер, який викрив Штірліца в квітні 1945 року, однак збіг обставин і хаос, творити при штурмі Берліна, зірвали плани Мюллера по використанню Штірліца в грі проти командування Червоної Армії ( «Наказано вижити»).

Улюблений напій Штірліца - вірменський коньяк, улюблені сигарети - «Каро». Він водить машину марки «Хорьх». На відміну від Джеймса Бонда, до жінок Штірліц відноситься холоднокровно. На закликаючи повій він зазвичай відповідає: «Ні, краще кави». Мовна характеристика, що повторюється з твору в твір: фрази часто закінчує питанням «Ні?» або «Чи не так?».

Перед закінченням війни Штірліцу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після закінчення Другої світової війни Штірліц в несвідомому стані, поранений радянським солдатом, вивозиться німцями в Іспанію, звідки потрапляє в Південну Америку. Там він виявляє законспіровану мережу фашистів, які втекли з Німеччини.

Під час і після Другої світової війни працював під кількома псевдонімами: Бользен, Брунн і інші. Як ім'я зазвичай використовував варіації імені «Максим»: Макс, Массімо ( «Експансія»).

В Аргентині та Бразилії Штірліц працює разом з американцем Полом Роумен. Тут вони виявляють конспіративну нацистську організацію «ОДЕСА», якою керує Мюллер, а потім здійснюють виявлення агентурної мережі і захоплення Мюллера. Розуміючи, що після промови Вінстона Черчілля у Фултоні і влаштованої Гувером «полювання за відьмами» Мюллер може уникнути покарання за свої злочини, вони вирішують видати його радянському уряду. Штірліц відправляється в радянське посольство, де повідомляє, хто він такий, а також інформацію про місцезнаходження Мюллера. Співробітники МДБ здійснюють арешт Штірліца і на теплоході переправляють в СРСР. Ісаєв потрапляє до в'язниці ( «Відчай»). Там він зустрічається з Рауля Валленберга і веде власну гру. Тим часом його сина і дружину розстрілюють за розпорядженням Сталіна. Після смерті Берії Штірліц виходить на свободу.

Через місяць після нагородження «Золотою Зіркою» він починає працювати в Інституті Історії по темі «Націонал-соціалізм, неофашизм; модифікації тоталітаризму ». Ознайомившись з текстом дисертації, секретар ЦК Михайло Суслов порекомендував привласнити товаришеві Володимирового вчений ступінь доктора наук без захисту, а рукопис вилучити, передавши в спецхран ...

Ще один раз він зустрінеться зі своїми старими знайомими по РСХА, колишніми нацистами, в Західному Берліні в 1967 році ( «Бомба для голови»). На цей раз літньому, але не втратила хватки Ісаєву вдалося запобігти викраденню ядерних технологій приватною корпорацією і зіткнутися з радикальною сектою з Південно-Східної Азії ...

Анекдоти

Штірліц є персонажем одного з найбільших циклів радянських анекдотів, зазвичай вони пародіюють голос оповідача, постійно коментує думки Штірліца або події фільму. У серіалі «Сімнадцять миттєвостей весни» це був голос актора БДТ Юхима Копеляна.

Цікаві факти

Насправді німецької прізвища Sti (e) rlitz не існує; найближча схожа - Штігліц (Stieglitz - "щиглик" (Carduelis carduelis)), відома і в Росії. Також в період Другої світової війни в Третьому рейху був віце-адмірал Ернст Шірліц (Schirlitz) - командувач німецьким флотом в Атлантиці.

Будучи самозванцем, Штірліц насправді не міг би служити в СС на такій високій посаді, так як нацистські служби безпеки перевіряли особистість кожного кандидата на кілька поколінь. Щоб пройти таку перевірку, Штірліц повинен був не просто мати справжні документи, що засвідчують особу, а замінити реального німця Макса Штірліца, дійсно жив в Німеччині і схожого на нього зовні. Хоча подібні підміни і практикуються спецслужбами при впровадженні агентів-нелегалів, в реальності все джерела радянської розвідки в вищих ешелонах Рейху, про які відомо зараз, були завербованими німцями або німцями-антифашистами.

Штірліц закінчив університет, спеціалізувався по квантовій механіці. Це теж легко було перевірити. Квантова механікабула в той час відносно молодою наукою. Вчені, що займаються нею, були добре відомі.

Штірліц - чемпіон Берліна з тенісу. Такий факт теж легко перевірити. Ця неправда відразу була б розкрита, але Штірліц-Ісаєв напевно став чемпіоном, без обману. Час у нього для цього було.

До Штірліцу звертаються «Штірліц», а не «фон Штірліц». В принципі, таке звернення допускається, особливо в тих випадках, якщо носій прізвища не має благородного титулу (граф, барон і інші). Але в ті роки в Німеччині було менше такого «демократизму», тим більше дивно чути звернення без «фон» від нижчестоящих осіб.

Штірліц курить, що суперечить політиці боротьби з курінням в Третьому Рейху. У 1939 році НСДАП ввела заборону на куріння у всіх своїх установах, а Генріх Гіммлер заборонив офіцерам СС і поліції курити в робочий час.

Улюблена пивна Штірліца - «Грубий Готліб». У ній він вечеряв з пастором шлаги, відпочивав з кухлем пива, після того як відірвався від «хвоста» агентів Мюллера. У «ролі» цієї пивний знімався відомий берлінський ресторан «Zur letzten Instanz» (Остання інстанція).

прототипи

Традиційно вважається, що одним із прототипів Штірліца став радянський розвідник Ріхард Зорге, але фактів біографічних збігів у Штірліца і Зорге не проглядається.

Ще один можливий прототип Штірліца - Віллі Леман, гауптштурмфюрер СС, співробітник IV відділу РСХА (гестапо). Німець, пристрасний гравець на скачках, був завербований в 1936 році радянською розвідкою, співробітник якої позичив йому грошей після програшу, а потім запропонував постачати секретні відомості за хорошу плату (за іншою версією, Віллі Леман самостійно вийшов на радянську розвідку, керуючись ідейними міркуваннями). Носив оперативний псевдонім «Брайтенбах». У РСХА займався протидією радянському промисловому шпигунству.

Віллі Леман провалився в 1942 році, при обставинах, близьких до описаних Юліаном Семеновим: його радист Барт, антифашист, під час хірургічної операції, під наркозом, почав говорити про шифри і зв'язки з Москвою, і лікарі просигналізували в гестапо. У грудні 1942 року Віллі Леман був заарештований і через кілька місяців розстріляний. Факт зради настільки високопоставленого офіцера СС був прихований - навіть дружині Віллі Лемана повідомили, що її чоловік загинув, потрапивши під поїзд. Історія Віллі Лемана розказана в мемуарах Вальтера Шелленберга, з яких її, очевидно, і запозичив Юліан Семенов.

За повідомленням газети «Вести», прототипом Штірліца був радянський розвідник Ісай Ісаєвич Боровий, який жив в Німеччині з кінця 1920-х років, а пізніше працював у відомстві Гіммлера. У 1944 році він був заарештований, після смерті Сталіна був головним свідком звинувачення на процесі у справі Берії.

Вельми вірогідним прототипом Штірліца міг бути брат Сергія Михалкова - Михайло Михалков. Юліан Семенов був одружений на Катерині - дочки Наталії Петрівни Кончаловський від першого шлюбу. Ось факти біографії Михайла Михалкова: на початку Великої Вітчизняної війнислужив в особливому відділі Південно-Західного фронту. У вересні 1941 року потрапив у полон, втік і далі продовжував службу в тилу ворога в якості агента-нелегала, забезпечуючи розвідоргани Червоної Армії важливими оперативними відомостями. У 1945 році під час бою в німецькій формі перейшов лінію фронту і був затриманий органами військової контррозвідки «СМЕРШ». За звинуваченням у співпраці з німецькою розвідкою відбув п'ять років ув'язнення, спочатку в Лефортовської в'язниці, пізніше, в одному з таборів на Далекому Сході. У 1956 році реабілітований. Можливо (і швидше за все) Юліан Семенов почерпнув частина історії Штірліца з сімейних оповідань Михайла Михалкова.

кіновтілень

Крім В'ячеслава Тихонова, який, безумовно, є головним «Кіноліцей» Штірліца, цього персонажа грали і інші актори. В цілому, екранізовано п'ять романів, де діє Штірліц або Максим Максимович Ісаєв. Роль Штірліца в цих фільмах виконали:

Родіон Нахапетов ( «Пароль не потрібен», 1967)
Володимир Івашов ( «Діаманти для диктатури пролетаріату», 1975)
Улдіс Думпіс ( «Іспанський варіант») (у фільмі героя звуть Вальтер Шульц)
Всеволод Сафонов ( «Життя і смерть Фердинанда Люса»)
Данило Страхов ( «Ісаєв», 2009 - телеекранізація романів «Діаманти для диктатури пролетаріату», «Пароль не потрібен» і оповідання «Ніжність»).

Цитати з фільму "Сімнадцять миттєвостей весни"

Не вірте тому, хто лякає вас поганою погодою в Швейцарії. Тут дуже сонячно і тепло.

А я хоч комусь давав прочухана? Я старий, добра людина, У якого опускаються руки.

У вас немає коньяку.
- У мене є коньяк.
- Значить, у вас немає салямі.
- У мене є салямі.
- Значить, ми з вами їмо з однієї годівниці.

А вас, Штірліц, я попрошу залишитися.

В любові я Ейнштейн!

Воістину: куриш американські сигарети - скажуть, що продав Батьківщину.

Ви які продукти віддаєте перевагу - нашого виробництва, або ...
- Або. Нехай це не патріотично, але я віддаю перевагу продукти, виготовлені в Америці чи у Франції.

Ви помилилися номером, друже. Ви помилилися номером.

Ви занадто багато знаєте. Вас будуть ховати з почестями після автомобільної катастрофи.

Якщо вас зіб'ють (на війні, як на війні), ви повинні будете знищити лист перш, ніж отстегнет лямки свого парашута.
- Я не зможу цього зробити, так як мене буде тягнути по землі. Але перше, що я зроблю, отстегнув парашут, це знищу лист.

Маленька брехня породжує велику недовіру.

На пам'ять не скаржишся?
- П'ю йод.
- А я - горілку.
- А мені де взяти гроші на горілку?
- Бери хабара.

Він прокинеться рівно через двадцять хвилин.

Зараз вірити нікому не можна. Навіть собі. Мені можна.

Дивне властивість моєї фізіономії: всім здається, що мене десь бачили.

У вас немає рибних консервів? Я божеволію без риби. Фосфор, знаєте, вимагають нервові клітини.
- Якого виробництва ви віддаєте перевагу, нашого або ...
- Або. Нехай це непатріотично, але я віддаю перевагу продукти, виготовлені в Америці, або у Франції.

У вас нирки не болять?
- Ні.
- Дуже шкода.

Хайль, Гітлер!
- Та годі вам. У вухах дзвенить.

Хороший ад'ютант - це як мисливський собака. Для полювання незамінна, а якщо екстер'єр гарний - інші мисливці заздрять.

Що знають двоє, то знає свиня.

Я буду грати захист Каракай, тільки ви мені, будь ласка, не заважайте.

Я знаю ваші свідчення! Читав їх, слухав в магнітофонного запису. І вони мене влаштовували - до сьогоднішнього ранку. А з сьогоднішнього ранку вони мене влаштовувати перестали.

Я люблю мовчунів. Якщо це друг, то один. Якщо це ворог, то ворог.

Я просив доставити мені нові швейцарські леза. Де? Де ... Хто робив перевірку?

Я зараз прийду, йди, напиши мені пару формул.
- Поклянись!
- Щоб я здох.

Ясність - одна з форм повного туману.

; ньому. StandartenfЕhrer Max Otto von Stierlitz) - легендарний радянський розвідник Максим Максимович Ісаєвз книг Юліана Семеновича Семенова. Під ім'ям Штірліца Ісаєв працював у нацистській Німеччині. Від роману до роману Ю. Семенов простежує становлення та змужніння Максима Ісаєва, комуніста, солдата, антифашиста. Ми бачимо Ісаєва-Штірліца під час громадянської війни в Іспанії, в Белграді та Загребі; ми зустрінемося з ним у Кракові, приреченому нацистами на знищення. Всесоюзну славу образу Штірліца приніс телесеріал "Сімнадцять миттєвостей весни", де його роль зіграв В'ячеслав Тихонов. Найзнаменитіший образ розвідника в радянській і пострадянській культурі, який можна порівняти з Джеймсом Бондом в культурі західної. Насправді німецької прізвища Sti (e) rlitz не існує; найближча схожа - Штігліц (Stieglitz), відома і в Росії. біографіяЗ партійної характеристики члена НСДАП з року фон Штірліца, штандартенфюрера СС (VI відділ РСХА): "Істинний арієць. Характер - нордичний, витриманий. З товаришами по роботі підтримує добрі стосунки. Бездоганно виконує службовий обов'язок. Нещадний до ворогів рейху. Відмінний спортсмен: чемпіон Берліна з тенісу. Неодружений; в зв'язках, що ганьблять його, помічений не був. Відзначений нагородами фюрера і подяками рейхсфюрера СС ... "у роки Другої Світової Воїни Штірліц був співробітником Шостого відділення РСХА, яким завідував бригадефюрер СС Вальтер Шелленберг. Начальником же четвертого відділення РСХА був групенфюрер СС Генріх Мюллер, який Штірліца "весь час ловив, але так і не не спіймав". В кінці Другої Світової Воїни товариш Сталін доручив Штірліцу відповідальне завдання: зірвати сепаратні переговори німців із Заходом. Починаючи з літа року Гіммлер через своїх довірених осіб почав здійснювати контакти з представниками західних спецслужб з метою укладення сепаратного миру. Завдяки мужності та інтелекту Штірліца ці переговори були зірвані. З американців, що вели закулісні переговори з лідерами Третього рейху, Семенов вказує на Аллена Даллеса, який очолював американську штаб-квартиру в Берні, Швейцарія. Улюблений напій Штірліца - коньяк. Він водить машину марки Horch. На відміну від Джеймса Бонда, до жінок Штірліц відноситься холоднокровно. На закликаючи повій він зазвичай відповідає: "Ні, краще кави". Згідно Семенову, перед закінченням війни Штірліцу було присвоєно звання Герой Радянського Союзу. Після повернення Штірліца на Батьківщину він був заарештований співробітниками Берія. Тільки смерть Сталіна врятувала Штірліца від загибелі. Після цього Штірліц працює в Південній Америці - під виглядом журналіста він вистежує недобитих нацистів. АнекдотиШтірліц є персонажем одного з найбільших циклів радянських анекдотів, зазвичай вони пародіюють постійно коментує події фільму голос "від автора". Багато з цих анекдотів побудовані на мовній грі: Штірліц поставив сейф на попа. Пастор Шлаг крякнув і пішов в сторону швейцарського кордону. Штірліц бив напевно. Напевно вже не міг чинити опір. Тоді Штірліц дістав пістолет і вистрілив в упор. Упор розбився. Раптово згасло світло. Штірліц двічі вистрілив в сліпу. Сліпа впала. Нерідко обіграються актори, що грали в серіалі "Сімнадцять миттєвостей весни": Штірліц вистрілив Мюллеру в голову. Куля відскочила. "Бронєвой", - подумав Штірліц. У ряді анекдотів всі співробітники СС на перевірку виявляються радянськими агентами: Мюллер запідозрив, що Борман - радянський шпигун. Разом зі Штірліцем натягнули мотузку в коридорі: Борман спіткнеться і ругнётся на рідною мовою. Сидять чекають. Йде Борман, спіткнувся, каже:
-- Ой блін!
Мюллер:
- Ну ні фіга собі!
Штірліц:
- Тихіше, тихіше, товариші! Багато анекдоти іронізують над здатністю Штірліца викручуватися зі складних ситуацій: Йде засідання у Гітлера. Раптом до кімнати вбігає чоловік, вистачає секретну карту зі столу і зникає. Всі приголомшені.
-- Хто це був? - запитує Гітлер
- Так це Штірліц з мого керування. Він насправді радянський розвідник Ісаєв, - відповідає Мюллер.
- Так що ж ви його не заарештуєте ?!
- Марно. Все одно викрутиться. На столі

Персонажів, які користуються такою популярністю, інакше як культовими не називають. А той, про кого йде мова сьогодні, на пострадянському просторі досі «номер один». Головний розвідник радянських телеекранів Макс Отто фон Штірліц з особою В'ячеслава Тихонова і раніше в строю і завойовує серця нових поколінь телеглядачів. Сьогодні ми шукаємо в історії сліди його прототипів.

доля резидента

Перш за все нам доведеться приділити досить багато уваги біографії самого літературного персонажа. Адже, незважаючи на всенародну любов, для абсолютної більшості шанувальників Штірліц - це персонаж телефільму Тетяни Ліознової 1973 року, де його роль виконав В'ячеслав Тихонов. Деякі пригадують ще й неоднозначно зустрінутий публікою телесеріал Сергія Урсуляка «Ісаєв» 2009 року з Данилом Страховим. А між тим, Юліан Семенов написав тринадцять романів і повістей і одне оповідання про відважного розвідника. Більш того, існує шість екранізацій цих книг - правда, в одній з них герой так і не з'являється. Зате інша книга екранізована двічі! Але про все по порядку.

Макс Отто фон Штірліц, він же Максим Максимович Ісаєв, а насправді Всеволод Володимирович Владимиров народився 8 жовтня 1900 року в Забайкаллі. Його батьки познайомилися там, перебуваючи на засланні з політичних причин. Батько персонажа - професор права Петербурзького університету Володимир Олександрович Владимиров, російська, за свої політичні переконання втратив кафедру.

Мати, українка Олеся Остапівна Прокопчук, померла від сухот, коли сівбі було п'ять років. Професор Владимиров з сином повернувся до Петербурга, а потім відправився з ним в еміграцію - в Цюріх, пізніше в Берн. Тут майбутній розвідник досконало опанував німецьку. У 1917 році Володимирові повернулися в Росію.

До цього часу між сином і батьком намітився розлад з політичних мотивів. Владимиров-молодший з натхненням сприйняв Жовтневу революціюі пішов працювати в ЧК. А колишній професор, переконаний соціал-демократ, в минулому хороший знайомий і соратник самого Плеханова, ставився до більшовиків негативно.

У 1920 році Всеволод був впроваджений в ряди білогвардійців адмірала Колчака. Він вперше скористався оперативним псевдонімом Ісаєв і працював в прес-службі «Верховного правителя Росії», добуваючи важливу для Центру інформацію про всі задуми адмірала. Роком пізніше з тієї ж легендою він увійшов в штаб барона Унгерна, який захопив владу в Монголії, і передав в червону Москву плани ворога.

Після повернення в столицю наш герой деякий час працював помічником начальника іноземного відділу ВЧК Гліба Бокого. В цей час він отримав завдання розслідувати розкрадання діамантів з Гохрана, які вивозилися злочинною групою на територію Естонії. Тоді ж його батька Володимира Владимирова відрядили до Східного Сибіру, де він загинув від рук білобандитів, захищаючи більшовика.

У 1922 році молодий чекіст виконує завдання у Владивостоці, знову повернувшись до своєї легендою «ротмістра Ісаєва» зі штабу адмірала Колчака. Після закінчення місії він отримує наказ евакуюватися з білими військами в Японію, а пізніше в Харбін (Китай). Наступні 30 років він проведе далеко від Батьківщини.

У Радянській Росії залишилася любов всього його життя - Олександра Миколаївна Гавриліна. Про те, що вона вагітна, він при евакуації так і не дізнався. У 1923 році народився їх син Олександр. Про дитину Ісаєв почув тільки в 1941 році в Токіо, куди приїхав для зустрічі з Ріхардом Зорге. C 1924 по 1927 рік Владимиров живе в Шанхаї в середовищі білих емігрантів і відчайдушно прагне повернутися в Росію, але у Центру на нього зовсім інші плани.

Москва почала пильно стежити за політичною ситуацією в Німеччині, припускаючи потенційний прихід до влади Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії і її лідера Адольфа Гітлера. У 1927 році Ісаєва вирішили впровадити в ряди німецьких фашистів. Була розроблена легенда німецького аристократа Макса Отто фон Штірліца, якого пограбували в Шанхаї. З цією легендою і документами Всеволод з'явився в німецьке консульство в Сіднеї, де отримав підтримку і визнання. Затримавшись на деякий час в Австралії, а потім в Нью-Йорку, він, нарешті, перебрався до Берліна. У 1933 році Штірліц вступає в гітлерівську партію.

З початком Другої світової війни Штірліц виявляється в подвійному статусі. Залишаючись радянським розвідником, безперервно добуваючи необхідну інформацію і виконуючи завдання Центру, він одночасно «офіційно» служить в німецькій розвідці. Він - співробітник VI відділу Головного управління імперської безпеки (РСХА) - так званої «СД-закордон». Ісаєв служить під керівництвом Вальтера Шелленберга і виконує його доручення - в 1938 році в Іспанії, в березні-квітні 1941-го - в Югославії, а в червні того ж року - в Польщі і на окупованій території України, де особисто спілкується зі Степаном Бандерою та Андрієм Мельником. Одночасно він виконує і доручення Москви, не раз потрапляючи в небезпечні ситуації. Так, в 1943 році він побував під Сталінградом, де проявив особисту мужність під обстрілами.

Займати високі пости в Рейху і не перебувати в чорному ордені - в СС - було практично неможливо. Штірліц теж вступає в цю організацію і до кінця війни отримує чин штандартенфюрера (приблизно відповідає радянському полковнику).

Восени 1944 року в Кракові Владимиров випадково зіткнувся з сином. Олександр пішов по стопах батька - він служив у розвідці Червоної армії під оперативним псевдонімом Коля Грішанчіков. У складі розвідувально-диверсійної групи майора Вихора він запобіг руйнування німцями Кракова.

В кінці війни Штірліц отримав найвідоміше завдання Центру - з'ясувати, хто з верхівки Рейху за спиною у Гітлера веде переговори про укладення сепаратного миру з Заходом, і зірвати їх. Ісаєву вдалося встановити, що цим займається рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер, і зупинити його. За це він отримав звання Героя Радянського Союзу. Однак шеф IV відділу РСХА (таємна державна поліція рейха, «гестапо») Генріх Мюллер викрив Штірліца як радянського резидента в квітні 1945 року. Ісаєву вдалося вивезти свою групу за межі рейху, але йому наказали повернутися в Берлін в найважчі для розвідника, останні днівійни. На щастя, Мюллер не поспішав викривати Штірліца, а в хаосі штурму Берліна Штирлицу вдалося вислизнути від нього.

Знову подвійний статус дає про себе знати. Штірліц був поранений при штурмі Берліна радянським солдатом, а німці вивезли його в Іспанію, а потім в Південну Америку. Він залишається без зв'язку з Центром. Тут Ісаєв викриває злочинну мережу сховалися від відплати нацистів на чолі з Мюллером. Штірліц передає цю інформацію в радянське посольство, а заодно повідомляє, хто він такий. Міністерство державної безпеки заарештовує його і переправляє в Москву. Одночасно в СРСР заарештовані, а потім розстріляні його дружина і син.

Владимиров виходить на свободу після смерті Сталіна і Берії. Вже літній розвідник переходить на наукову стезю. Тема його дисертації в інституті історії: «Націонал-соціалізм, неофашизм; модифікації тоталітаризму ». Михайло Суслов, ознайомившись з текстом дисертації, рекомендує присвоїти товаришеві Володимирового вчений ступінь доктора наук без захисту, а рукопис вилучити, передавши в спецхран.

У 1967 році Ісаєв в останній раз зустрівся з колишніми нацистами в Західному Берліні. Він запобіг розкрадання ядерних технологій.

прототипи

Як не прикро, в реальності розвідників з такою складною долею не існувало. Була достатня кількість відмінних диверсантів, провернули кілька успішних операцій, і резидентів, довгі роки поставляли інформацію з ворожого табору. Але поєднання цих функцій, лавірування між стількома можливими провалами, впровадження в верхи в таких складних ситуаціях - на долю однієї людини таке не випадало.

Досить часто доводиться чути, що прототипом нашого героя став знаменитий Ріхард Зорге. Проте пильна вивчення їхніх біографій не виявляються подібності. Його можна угледіти хіба що в тому, що Зорге в нашій традиції - реальний «розвідник №1», а Штірліц - літературно-кінематографічний. Зорге і Штірліц прожили кілька років в Шанхаї. Вважається, що Зорге попереджав про день початку війни проти Радянського Союзу, і цю ж дату відчайдушно шукав Штірліц. Ось і все, що їх об'єднує.

В кінці 90-х років в ізраїльській і прибалтійської російськомовній пресі з'явилася інша версія. Відповідно до неї, єдиним і конкретним прототипом Штірліца був Ісай Ісаєвич Боровий. Журналісти посилалися на спогади якогось Веніаміна Додіна, який відбував з ним разом сибірське заслання. Нібито Берія з ненависті до суперничала спецслужбі вирішив згноїти військового розвідника в таборах. Боровий, згідно з цією версією, був резидентом в Німеччині, дослужився до полковницького звання, за наказом Москви здався американцям, ті переправили його в СРСР, де він потрапив на закінчення.

Цю версію час від часу згадують і сьогодні. На жаль, підтверджень знайдено дуже мало. Ісаак Ісаакович Боровий дійсно досить довго прослужив в радянській розвідці, а пізніше перебував у таборах і засланні. Однак заарештований він був ще в 1938 році і резидентом в Німеччині під час війни не був. І це не кажучи вже про те, що Боровий був ... чистокровним євреєм.

І все ж Юліан Семенов писав свої романи не на порожньому місці. Він вивчав величезна кількість історичних документів - саме тому його книги виглядають достовірно і переконливо. І у Штірліца, безумовно, існували прототипи. Просто це були різні розвідники. І деякі епізоди з біографії Ісаєва-Штірліца запозичені з життя справжніх людей. Про них і піде мова далі.

справжній Ісаєв

У жовтні 1921 року співробітник ВЧК Яків Григорович Блюмкін отримав завдання розкрити свої злочинні зв'язки співробітників Гохрана за кордоном і припинити їх діяльність щодо розкрадання дорогоцінних каменів. Для цих цілей він під псевдонімом Ісаєв (це було прізвище його діда) їде в Ревель - нинішній Таллінн - де під виглядом ювеліра провокує відряджених працівників на пропозицію незаконної оборудки.

Саме цей епізод взяв Юліан Семенов за основу сюжету книги «Діаманти для диктатури пролетаріату», що дозволяє нам сказати: Блюмкін - прототип молодого Ісаєва.

У цій справі у Семенова дуже багато документального. Дійсно, в Держхрані була викрита і суворо покарана група розкрадачів. У справі проходило 64 людини, 19 були засуджені до розстрілу, 35 - до різних термінів тюремного ув'язнення, а 10 - виправдані. Головними обвинуваченими проходили ювеліри-оцінювачі Яків Шелехес, Микола Пожамчі і Михайло Александров. Семенов поміняв тільки по батькові злочинців.

Примітно, що серед псевдонімів Блюмкина також зустрічається і Владимиров. Але в іншому біографія цього розвідника лише окремими місцями нагадує життя книжкового Штірліца. Хоча і дуже цікава.

Симха-Янкев Гершевіч Блюмкін, він же Яків Григорович Блюмкін народився 8 жовтня 1900 року - якщо вірити його анкеті при вступі до ВЧК. Це збігається з датою народження Всеволода Владимирова по книгам Семенова. У тій же анкеті розвідник стверджував, що народився в Одесі, на Молдаванці; однак після арешту в 1929 році він назвав місцем народження містечко Сосниця поблизу Чернігова. За третьою версією, дитинство Якова пройшло у Львові.

У будь-якому випадку, його юність збіглася з бурхливими часами російських революцій і Першої світової війни.

У 1914 році Яків працював в Одесі - електромонтером в трамвайному депо, в театрі, на консервній фабриці братів Авріч і Ізраільсона. Його брат Лев був анархістом, а сестра Роза - соціал-демократкою. Політика захопила і Якова, він вступив до партії есерів і брав участь в загонах єврейської самооборони проти погромів в Одесі. У січні 1918 року прийняв він участь і в «експропріації» цінностей Державного банку Мойсеєм Вінницьким ( «Мишком Япончиком»), причому, за чутками, себе теж не образив.

У травні 1918 року Блюмкін переїхав до Москви. Партія лівих есерів делегувала його в ВЧК завідувачем відділу по боротьбі з міжнародним шпигунством. З червня 1918 року Блюмкін завідував відділенням контррозвідувального відділу зі спостереження за охороною посольств і їх можливої злочинною діяльністю. Блюмкін займається німецькими шпигунами.

Незабаром за дорученням партії він здійснив вбивство німецького послав Радянській Росії графа Мірбаха. 6 липня 1918 року з'явився в посольство Німеччини разом зі своїм співробітником Андрєєвим нібито для обговорення долі далекого родича посла, заарештованого ЧК. Під час зустрічі Яків кілька разів вистрілив в Мирбаха, а Андрєєв, тікаючи, кинув в вітальню дві бомби. Посол загинув на місці.

Військовий трибунал засудив Блюмкина до розстрілу, проте Лев Троцький, цінував здібного юнака, домігся, щоб смертну кару замінили на «спокута провини в боях з захисту революції».

Блюмкина направили в окуповану німцями Україну, де він займався формуванням антинімецького підпілля. Яків відзначився і в підготовці теракту проти гетьмана Скоропадського, і в замаху на фельдмаршала німецьких окупаційних військ на Україні Ейхгорна. Коли в Німеччині сталася революція і німецькі війська покинули Україну, Блюмкін повернувся в Москву і всю Громадянську війну прослужив в штабі наркомвійськмора Троцького начальником особистої охорони. Потім його направили на навчання, а після знову перевели в органи ВЧК.

У 1920 році Блюмкін виявляється в Персії. Він бере участь у поваленні Кучок-хана і сприяє приходу до влади хана Ехсанулла, якого підтримали місцеві «ліві» і комуністи, а потім - в створенні Іранської комуністичної партії. На Першому з'їзді пригноблених народів Сходу, скликаному більшовиками в Баку, він представляє Персію.

Восени 1920 року під час боїв з військами барона Унгерна, який захопив владу в Монголії, Блюмкін, як і персонаж Семенова, проникає в штаб під виглядом білогвардійського офіцера і передає в Центр плани диктатора.

Блюмкина високо цінує Фелікс Дзержинський і дає йому рекомендацію для вступу до більшовицької партії. Його знову направляють на навчання - на цей раз в Академію Генерального штабу РККА на факультет Сходу. Після закінчення курсу Блюмкін стає офіційним ад'ютантом Троцького. Восени 1923 року за пропозицією Дзержинського Блюмкін стає співробітником Іноземного відділу ОДПУ. Його відправляють резидентом розвідки в Палестину, але ненадовго.

Яків відвідує Німеччину для інструктування і постачання зброєю німецьких революціонерів, а потім знову займається Сходом. Працює в Закавказзі політичним представником ОГПУ і членом колегії Закавказького ЧК, помічником командувача військами ОГПУ в Закавказзі і уповноваженим Наркомвнешторга по боротьбі з контрабандою.

Блюмкін брав участь в придушенні селянського повстанняв Грузії, командував штурмом міста Баграм-Тепе, захопленого перськими військами в 1922 році, входив в прикордонну комісію по врегулюванню спірних питань між СРСР, Туреччиною і Персією.

До речі, в Шанхаї в 20-х роках Блюмкін теж жив, але наїздами. За різними дорученнями він відвідував безліч країн Близького і Далекого Сходу, в тому числі Монголію, Китай, Палестину.

Влітку 1929 року Блюмкін приїхав в Москву, щоб відзвітувати про близькосхідну роботі. Його доповідь був схвалений членами ЦК і керівником ОГПУ В. Менжинського. Одночасно Яків налагодив зв'язки з висланим з СРСР Троцьким. Деякі дослідники вважають, що він робив це за дорученням керівництва як провокатор, прагнучи роздобути довіру втікача. Проте, пізньої осені 1929 року по доносу коханки Лізи Розенцвейг про зв'язки з Троцьким він був заарештований при спробі втекти за кордон після погоні зі стріляниною на вулицях Москви.

Точна дата розстрілу Блюмкина невідома. Призводять 3 листопада та 12 грудня 1929 року. За однією версією в підвалі перед розстрілом він вигукнув «Хай живе товариш Троцький!», А по інший - заспівав: «Вставай, прокляттям затаврований, весь світ голодних і рабів!»

співробітник РСХА

Безумовно, найцікавіший період діяльності Штірліца для пострадянських читачів і глядачів - «німецький». Тут як прототип найчастіше згадують Віллі Лемана, гауптштурмфюрера СС.

Штірліц служить в дуже серйозному відомстві в Німеччині - в зовнішній розвідці, він член СС високого рангу. Впровадити розвідника на таке місце було б архіскладно. Расову чистоту і генеалогію перевіряли з 1750 года! Але все ж і на схожих посадах були радянські агенти. Просто це були чистокровні німці.

У 1884 році в передмісті Лейпцига у простого шкільного вчителя Густава Лемана народився син, якого назвали Вільгельмом в честь спадкоємця престолу Німеччини. Віллі закінчив школу, вивчився на столяра, а в 17 років добровольцем пішов на флот. Відзначають, що в травні 1905 року він спостерігав у острова Цусіма російсько-японське морський бій і захоплювався мужністю російських моряків.

У 1913 році Віллі приїхав до Берліна. Він зустрів старого друга Ернста Кура, який служив в берлінській таємної політичної поліції. Кур влаштував Лемана на роботу в поліцію патрульним. Через рік той перевівся в контррозвідувальний відділення поліцай-президії міста Берліна. Як контррозвідник, він не був покликаний в армію під час Першої світової війни.

У 1918 році в Берліні відкрилася радянських представництво, а відділення Лемана наглядати за його співробітниками.

У перших публікаціях про нього писали, що він обожнював скачки і був завербований в 1936 році радянською розвідкою завдяки цієї згубної пристрасті. Русский агент позичив йому чималу суму після програшу, а потім запропонував хорошу плату за секретні відомості.

За іншою, більш пізньої версії, Леман сам шукав контактів з радянською розвідкою, будучи ідейним противником фашизму. Відповідно до неї, Ернст Кур звів свого колишнього товариша по службі з радянської резидентури в Берліні. Вважається, що він був завербований в 1929 році, отримав агентурний номер А-201 і псевдонім «Брайтенбах».

Так чи інакше, але Леман справно передавав в Центр інформацію, яку здобував, використовуючи службове становище. За порадою резидента він вступив в нацистську партію, а пізніше і в СС. Це дозволило йому після приходу фашистів до влади виявитися на службі в гестапо і отримати доступ до більш важливої інформації.

З 1936 року Леман очолив відділ контррозвідки на підприємствах військової промисловості Німеччини - його завданням було протистояти радянському промисловому шпигунству. Однак на ділі він йому сприяв - передав інформацію про обсяги і терміни виробництва бронетранспортерів і самохідних гармат, про постановку на конвеєр суцільнометалевих винищувачів, про закладення океанських підводних човнів, про розробку нервово-паралітичний отруйних речовин, про виробництво синтетичного бензину, випробування ракет на рідкому паливі. Крім того, Леман передавав інформацію про розвиток нацистського режиму, про структуру німецьких спецслужб, їх кадровому складі і методах роботи, відомості про впроваджені в комуністичне підпілля агентів і про контррозвідувальні операції гестапо.

З огляду на цінність агента, в Центрі для нього приготували паспорт на чуже ім'я і розробили операцію по виїзду з Німеччини на екстрений випадок. Леман страждав на діабет і нирковими коліками, йому були потрібні кошти. Уже згаданий виграш на іподромі в пізніх публікаціях пояснюють необхідністю передати велику суму грошей на лікування.

У 1936 році Леман потрапив під підозру на предмет зв'язків в радянському торговому представництві. Спочатку він зауважив стеження. Потім його викликав начальник і поставив дивне запитання: «Леман, у вас є коханка?» Брайтенбах зізнався, що є. Однак перевірка гестапо показала, що його коханка ніяк не пов'язана з тією жінкою, що написала донос: «кинув мене офіцер гестапо Вільгельм Леман - російський шпигун». Йшлося про його повному тезці.

У 1937 році в СРСР почалися репресії проти чекістів. Зв'язкові агента Брайтенбаха були відкликані, він виявився наданий самому собі. Він бачив підготовку до війни і в розпачі хотів якнайшвидшого продовження своєї роботи заради її запобігання. Однак з цим не склалося. Війна почалася, а Леман продовжував здобувати інформацію «в стіл». У той же час він продовжував служити рейху і після включення гестапо до складу РСХА очолив реферат загальної контррозвідки. Він був одним з чотирьох офіцерів, яким тоді вручили портрети фюрера з його автографом і почесні грамоти.

У розпачі в 1940 році він сам вийшов на зв'язок, опустивши лист в ящик радянського посольства. Він просив зв'язатися з ним негайно і залишав пароль. «Якщо цього не відбудеться, - писав він, - то моя робота в гестапо втратить будь-який сенс».

Леман передав радянській розвідці найцінніші матеріали, зібрані за два роки, включаючи ключі до шифрів гестапо. Навесні 1941 року він поінформував радянських розвідників про майбутнє вторгнення вермахту в Югославію, про суттєве розширення штатів в підрозділі військової розвідки проти СРСР. 19 червня 1941 року Леман повідомив резиденту про дату передбачуваного початку війни - 22 червня.

Вранці 22 червня будівля радянського посольства на Унтер-ден-Лінден в центрі Берліна було блоковано співробітниками гестапо. Зв'язок з Віллі Леманн була втрачена назавжди.

Довгий час подальша доля Лемана була загадкою. В кінці війни зниклими агентами знову зацікавилися. У руїнах штаб-квартири гестапо на Принц-Альбрехтштрассе серед інших документів виявили обгорілу облікову картку на Вільгельма Лемана, з якої випливало, що він був схоплений гестапо в грудні 1942 року. Причини арешту не вказувалися.

Подальше розслідування дозволило виявити подробиці. У травні 1942 року в Берлін був покинутий агент радянської розвідки Бек (німецький комуніст Роберт Барт, добровільно здався в радянський полон) для відновлення зв'язку з Брайтенбаха. Гестапо вийшло на його слід і заарештувало. На допитах під тортурами він здав Лемана. У переддень Різдва 1942 року Віллі терміново викликали на службу, звідки він уже не повернувся.

В силу того, що він займав досить відповідальне становище, інформацію про наявність секретного агента в надрах гестапо вирішили приховати. У січні 1943 року в службовому віснику гестапо було опубліковано повідомлення: кримінальний інспектор Віллі Леман в грудні 1942 року віддав життя за фюрера і рейх. Дружині повідомили, що Віллі загинув від нападу діабету.

Засекречена була його особистість і в Радянському Союзі. Багато документів, пов'язані з діяльністю агента Брайтенбаха, позбулися грифу «Цілком таємно» лише в 2009 році. Так чи був він прототипом Штірліца? В цілому - ні.

Товстий, болючий німець, розривається між дружиною і коханкою був зовсім не схожий на нашого героя - російського, спортсмена, однолюба Владимирова. Та й в роки, коли Семенов писав «Сімнадцять миттєвостей весни», інформація про Леманн була засекречена. І все ж є два важливих нюанси. По-перше, крихти відомостей про провал агента Брайтенбаха, можливо помилкові, згадав в мемуарах Вальтер Шелленберг. Він писав, що в надрах гестапо був викритий радянський шпигун, довгі роки передавав важливі відомості ворогам рейху. Його розсекретили випадково. Його зв'язковий потребував медичної допомоги. Під наркозом він заговорив про шифри і зв'язки з Москвою, а лікарі донесли в гестапо. З мемуарами Шелленберга Семенов був знайомий. Саме під його керівництвом служив книжковий Штірліц. І на межі провалу наш герой виявився досить схожим чином, коли його радистку випадково викрили в госпіталі.

Крім того, з усіх справжніх радянських агентів саме Леман займав схожу з Ісаєвим посаду - високопоставлений офіцер СС, вхожий в святая святих рейху, оточений тими, хто вершив долі Німеччини.

Заарештований після повернення

Ще одним прототипом Штірліца називають Анатолія Гуревича.

Він навчався в Ленінграді в залізничному інституті, потім в інституті «Інтуриста» за спеціальністю «Робота з іноземцями». Добровольцем відправився на громадянську війнув Іспанії. Служив ад'ютантом командира підводного човна. В екіпажі повинні були числитися тільки іспанці, і він звався Антоніо Гонсалесом, лейтенантом республіканського флоту.

Після повернення в 1938 році йому запропонували стати професійним розвідником. У ГРУ його навчили роботі з шифрами і радіостанцією. З уругвайським паспортом на ім'я Вінсенте Сьєрра в 1939 році Анатолій відправився в Брюссель. За легендою, він був сином багатого сімейства з Монтевідео, які приїхали в Європу для налагодження ділових зв'язків. В Управлінні він отримав псевдонім Кент. Цей чоловік складався в «Червоній капелі» - антигітлерівському русі, об'єднав розвідгрупи в Німеччині, Бельгії, Франції і Швейцарії.

У березні 1940 року він повідомляв в ГРУ, що Німеччина почала підготовку до нападу на СРСР.

У Бельгії Гуревич одружився з дочкою чеських біженців. Тесть, їдучи з країни, передав зятеві своє підприємство «Сімекско», яке стало для розвідника прикриттям і джерелом фінансування. Взимку 1941 року його передавач запеленгували. Кент втік разом з дружиною до Франції, потім до Іспанії. Восени 1942 року їх заарештували в Марселі. Тільки тоді Маргарет Сьєрра дізналася, що її чоловік - радянський розвідник. Стало відомо, що його коди зламані і німці останній рікактивно передавали від його імені дезінформацію.

В кінці війни, розлучившись з дружиною, Гуревич повернувся в СРСР, де був заарештований. Вирок - 20 років ув'язнення. Після смерті Сталіна його звільнили, але незабаром заарештували знову. Всього він провів за гратами в СРСР близько 25 років. Документ про реабілітацію Гуревич отримав тільки в 1991 році, звинувачення в зраді були зняті. Тоді ж його знайшов син Мішель, іспанський журналіст.

Можливо, саме ці перипетії його життя «дісталися» герою Юліана Семенова. Анатолія Гуревича Герасимчука 2 січня 2009 року. Він помер на дев'яносто шостому році життя після важкої і тривалої хвороби.

Ось такими були ці люди - і нехай жоден з них не був Штірліцем сам по собі, але вони були їм все разом узяті.

Існує історія, що під кінець життя старий Леонід Ілліч Брежнєв, переглядаючи в черговий разфільм «Сімнадцять миттєвостей весни», після чергової серії раптово поцікавився у присутніх: «А ми нагородили Штірліца?». Відповіддю було тільки збентежене мовчання. Брежнєв розлютився і розпорядився негайно дати Штирлицу звання Героя. Вихід знайшли - нагородили В'ячеслава Тихонова і його колег.

Чи було таке насправді - невідомо. Ті, хто переказує цю історію із зазначенням джерела, згадують книгу полковника зовнішньої розвідки КДБ Е. Шарапова «Два життя», де той посилається на розповідь помічника генсека А. Александрова-Агентову.

деякі курйози

У книзі Семенова Штірліц курить. В'ячеслав Тихонов у фільмі - теж. Однак відомо, що в Третьому рейху цей порок викорінювали. Генріх Гіммлер заборонив офіцерам СС і поліцейським курити в робочий час.

Штірліц неодружений і бездітний, тоді як статут СС зобов'язував кожного члена цієї організації до тридцяти років завести сім'ю і дітей.

У фільмі співробітники гестапо і СД носять знамениту чорну уніформу СС зразка 1934 року. В реальності ж вона вийшла з повсякденного вжитку до 1939 року. У структурах РСХА, куди входили і таємна поліція, і служба безпеки рейхсфюрера (СД), носили форму сіро-зеленого або попелястого кольору за зразком військ СС і вермахту.

Щоб отримати легальний доступ до справи російської радистки Кет, Штірліц пояснює своєму шефу, Вальтеру Шелленбергу, що полює за передавачем вже вісім місяців. Але його відомство - СД - не займається контррозвідкою на території Рейху. Це виключна юрисдикція гестапо.

У характеристиках нацистів, які прозвучали в знаменитій картині, Повторюються одні й ті ж слова: «зв'язків, що порочать його, не мав». І тільки у Маска Отто фон Штірліца: «в зв'язках, що ганьблять його, помічений не був».

Макс Отто фон Штірліц, створений уявою Юліана Семенова, міг мати багато прототипів. Існує кілька реальних особистостей, які цілком могли надихнути письменника. Одна з них - радянський розвідник, чекіст. Серед його численних псевдонімів - «Макс» і «Ісаєв» (Ісаєм звали діда розвідника). Звідси і могла з'явитися прізвище літературного персонажа, радянського агента в тилу фашистського ворога, Максима Максимовича Ісаєва.

Підтвердженням того, що Блюмкін міг бути прототипом Штірліца, є ще один факт з його біографії. У 1921 році він був засланий в прибалтійський місто Ревель (нині це Таллінн). Там розвідник під виглядом ювеліра відстежував можливі зв'язки радянських співробітників Гохрана з іноземними агентами. Семенов використовував цей епізод при написанні роману «Діаманти для диктатури пролетаріату».

спортивне минуле

Характер і біографія Штірліца збиралися, як пазл, з розрізнених епізодів життів різних людей. В одній із серій кіноепопеї про нього згадується як про берлінському чемпіона з тенісу. Тільки один радянський розвідник був тенісистом - Коротков А. М. Але чемпіоном у цьому виді спорту він не був, інакше не став би хорошим агентом. Розвідник не може бути такою помітною фігурою.

Німці теж могли надихнути Семенова

Ще одним прототипом «радянського Бонда» вважається німець, гауптштурмфюрер СС і «істинний арієць» Віллі Леман. Про цю людину відомо, що він довго співпрацював з СРСР і був одним з найцінніших агентів. Точні мотиви його вчинків не відомі. очевидно, чималу рользіграли і ідейні міркування. Не всі в стані Третього Рейху симпатизували панівної ідеології.

Були також версії, що шпигуном Леман став через одного програшу на скачках в 1936 році. Один знайомий, який виявився згодом агентом радянської розвідки, позичив йому грошей. Після цього епізоду і сталася вербування Лемана. За дуже важливі відомості він отримував від Радянського уряду непоганий гонорар. У 1942 році фашисти розкрили зрадника в своїх рядах, і Леман був розстріляний.

Михалков

Четвертим прототипом Штірліца в різних джерелах називають ще одного розвідника - Михайла Михалкова, брата поета Сергія Михалкова. Під час війни Михайло Володимирович опинився в німецькому полоні. Йому вдалося втекти і сховатися від переслідування. Цей досвід послужив поштовхом для його майбутньої діяльності в якості агента-нелегала. Михалков поставляв радянської арміїцінні військові відомості.

У 1945 році його заарештувала контррозвідка «СМЕРШ» і звинуватила в шпигунстві на користь німців. 5 років Михайло Володимирович відсидів у в'язниці і тільки в 1956 році був повністю реабілітований. Юліан Семенов був одружений на його родичці, Катерині Кончаловською. Напевно особистість Михалкова могла надихати його під час написання роману.

«Музою» Семенова цілком міг бути і розвідник Норман Бородін, син Соратника Леніна Михайла Бородіна. З Норманом письменник спілкувався особисто, багато знав про його складною і захоплюючою життя. Людей, які могли стати прототипами Штірліца, безліч. Схожа доля була у багатьох радянських агентів, які працювали на перемогу у ворожому тилу. Незламний розвідник Ісаєв - блискучий збірний образ усіх цих героїв.

спортивне минуле

Німці теж могли надихнути Семенова

Ще одним прототипом «радянського Бонда» вважається німець, гауптштурмфюрер СС і «істинний арієць» Віллі Леман. Про цю людину відомо, що він довго співпрацював з СРСР і був одним з найцінніших агентів. Точні мотиви його вчинків не відомі. Очевидно, чималу роль зіграли і ідейні міркування. Не всі в стані Третього Рейху симпатизували панівної ідеології.

Михалков

Четвертим прототипом Штірліца в різних джерелах називають ще одного розвідника - Михайла Михалкова, брата поета Сергія Михалкова. Під час війни Михайло Володимирович опинився в німецькому полоні. Йому вдалося втекти і сховатися від переслідування. Цей досвід послужив поштовхом для його майбутньої діяльності в якості агента-нелегала. Михалков постачав радянській армії цінні військові відомості.